Страшні історії від українських письменників - Олекса Петрович Стороженко

знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зник­ла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую — щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі — думаю, чи не горимо; дивлюсь — хтось роздува огонь, загорівся віхоть, — аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають, — аж страшно на неї глянути. Я зраділа та й кинулася до неї, а вона як крикне не своїм голосом: «Не підступай!» Я так і завмерла, де стояла. «Озьми, — каже, — образи та повинось у комору і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав». Познімала я образи і повиносила у комору — думаю, чи не хоче мати хату мазать; а, як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги і жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати — як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу — тоді мені пішов сімнадцятий рік — мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу — у хаті палає огонь; глянула у вікно — аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я — так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: «Мамо, що ти робиш?» А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу. «А, неслухняна дитино! — закричала не своїм голосом, — підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама!» Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте…

— Як не знать, — каже дід, — кілька раз самому доводилось там бувати!

Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать та ще перед відьмою — як раз плюнуть.

— Що тоді, — каже відьма, — зо мною діялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись Богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю — і нічого не вигадаю…

— Де ж твоя мати, бодай їй? — спитав дід.

— Чорти замордували… Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш… а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!..

Відьма облилась слізьми.

— Не плач, моя горличко, — каже дід, — не плач, спасемо твою душу!.. Як таки, щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!

— Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! — каже відьма.

— Так я піду, — каже дід, — а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служить, а тимчасом, дасть Бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає… А там, моя кралечко…

Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.

Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув, як убитий.

VII

Дід заспався аж до вечора і як ввійшов у хату, то вже ­застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:

— А чи далеко до пустельника?

— Ні, — каже чорт, — близенько: за Ізюмом, у Святих Горах[4].

— Як близенько?! — крикнув дід. — Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!

— Еге, по-вашому, по-запорозьки, — каже чорт, — може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.

— Слухай, чорте, — каже дід, розсердившись, — не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! от що!

— Та не бреши, — каже чорт, — і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!

— А Одарка ж як? — спитав дід.

— Вона перекинеться хортицею, — каже чорт, — так ми ще дорогою і пополюємо за зайцями.

До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкуючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його, — не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сип­лються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають «Проміняв жінку на тютюн та люльку», а де б то не промінять на доброго коня!

Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:

— Підождіть мене — я на часинку збігаю до пустель­ника.

— Іди, та не барись, — каже чорт, — бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо — та й у Січ.

— Яке весілля? — пита дід.

— А з Одаркою ж! — каже чорт.

«А щоб ти не діждав!..» — подумав дід та й пита:

— Де тут дорога до пустельника?

— Іди сією стежкою, — каже чорт, — оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.

Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на