Страшні історії від українських письменників - Олекса Петрович Стороженко

— Що воно таке? — спитав дід. — Жаба чи що?..

— Ні, — каже чорт, — довго за руки держались, так чортеня вродилось.

«Ну, не бісові ж тобі й чорти, — подумав дід, — які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уже й чортеня привели».­

— Ну, тепер кажи, — питає чорт відьму, — чого душа твоя бажає?

— Спасенія, — промовила відьма.

Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемериці понюхав.

— Не можна сього, — застогнав він, — і не проси! Ніяк не можна!

— Чому? — спитав дід.

— Тому, що вона вже раз одступилася од Господа, то удруге її Бог до себе не прийме.

— Брехня, — каже дід, — як покається, то і втретє прийме!..

— Та ну вже, мовчи, — гримнув на його чорт, — коли не знаєш Писанія.

— Ні, знаю, — каже дід, — я й сам письменний, не раз і Апостола у церкві читав.

Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.

— От, приміром, сказати, — каже, — я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам Бог милосердний, як би він не помилував грішної, коли вона кається?

— Так коли ж вона вже одхрестилась… — пробубонів чорт.

— Не велика вада, — перебив дід, — піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!..

Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.

— Ти ж сам знаєш, — обізвалась до чорта відьма, — що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати при­неволила.

— Нащо слухала матір, — ти мала свій розум і свою волю!..

— І се брехня, — сміло перебив дід, бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. — Нуждою та страхом, — каже, — можна до усього приневолити чоловіка.

— Подумайте самі, чого просите, — заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний), — як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі?.. Та мене, — каже, — за сю пакість на шматки розірвуть!..

— За що? — каже дід. — Не великий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по головці погладять.

— Еге! Хіба проти шерсті! — прогарчав чорт.

— А як би я тебе кохала! — обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і по­коловсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.

Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.

— Що буде, то буде, — сказав, обернувшись до відьми, — нехай буде по-твоєму!

Вийшли із сажалки; відьма повеселішала, а чорт засмутивсь, аж хвіст повісив. Дід поміг відьмі одягтись, своїми руками обтер біле її тіло і примітив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неї сорочку, він шепнув їй на ухо, щоб вона його слухала. У діда чуле було серце: йому жаль стало відьми.

— Ну, чорте, — питає дід, — яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? — додав з Писанія.

— От що, — одвітив чорт, скривившись, — недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу він має у Господа — усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе. Так отже, як поживемо десять год із Одаркою, я й одведу її до того пустельника, то він і спасе грішну душу…

— Е, ні, чорте, — перебив дід, — за десять літ багато води утече; поки сонце зійде, роса очі виїсть. За десять літ або відьма дуба дасть, або пустельника Господь до себе прийме. Ні, так не можна! Починаючи таке добре діло, треба зараз іти до пустельника за благословеніем.

— Та ну, не мішайся не в своє діло! — загомонів чорт, аж затупотів ногами з досади.

— Як — не моє? — закричав дід. — Я ж вас розбивав!.. А як збрешеш?.. Де вона тоді буде шукать того пустельника?

— Чорти ніколи ще не брехали! — каже чорт.

— Чортам ще й дурень віри не няв! — одрізав дід.

— Нехай буде так, — обізвалась відьма, — як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник.

Довго спорили, трохи не полаялись, — так діда ж і найстарший чорт не переміг би. Нічого робить: чорт почухав потилицю і згодивсь. Може, у його була якась потайна думка, та мій дід і собі вже вигадав, що робить… Побачимо, хто кого одурить!

— Ну, теперечки, моя відьмечко, — каже чорт, — лети собі додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе і, не гаючись, поїдемо до пустельника.

Відьма сіла на мітлу, кивнула головою до діда, високо звилася угору і, порівнявшись з зірочками, полетіла у свою хату. Чорт не спускав з неї очей, аж поки не зник­ла, а там так важко зітхнув, що аж листя зашелестіло; по долині мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болоті загудів бугай. І в діда серце защеміло, і він здихнув, неначе от-от попрощався з тією дівчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Січ.

V

Дід із чортом, умовляючись, пішли поруч, як товариші. Дід із свого ріжка натрусить чортові табаки, а чорт йому натрушує своєї — такий вслужливий! Скоро дід наб’є люльку, а чорт зараз і вогню викреше. Дід згадав про ­горілку, а чорт зараз і частує і на закуску тягне із сумки печену качку і пшеничний пухлий буханець. Випивши і попоївши, діда взяла охота подратувать чорта: хотів був перехрестить його та подумав: «Цур йому! Хоч він і чорт, а все-таки товариш: не чесно товариша обижать». Далі, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: іде, звісивши голову, неначе на шибеницю його ведуть.

— Розкажи мені, чорте, — пита дід, — яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?

— Е, братіку, — каже чорт, — і у нас є серце, таке ж, як і в вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас іскушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. А маючи серце, як його устережешся?.. Слухай, Кириле, — каже чорт, знявши шапку і вклонившись, — поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.

— Добре, — каже дід, — чом доброму чортові не помогти!

А у самого все на думці, як би вирятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.

— Чого хочеш, того й проси, — каже чорт.

— Та мені нічого й не треба, — каже дід, — тільки хіба достати доброго коня.

— Я тобі кінь! — каже чорт. — Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот — на те ми чорти!

— Гляди ж, не збреши, — каже дід.

— Не бійсь, —