Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

……………………………………………………………………………………

Сніг засипле вигаданий і невигаданий день, коли на широкому шляху розминуться двоє…

Орфея не турбувало, що руки в нього закоцюблі, брудні, та ще й з надто коротко підрізаними нігтями. Мав у портфелі справжні, добре сповиті старими м’якими газетами й перев'язані скрученим бинтом. Треба тільки пильнувати, щоб не свиснули портфеля в такій тісняві. Вікна в цьому триклятому громадському транспорті замерзли, нічого не видно. Ніби весь світ має щось проти того, аби він заробив нині якусь копійку От не вийде на потрібній зупинці, не знайде ресторану, де має нині грати, не пропустить швейцар чи просто спізниться.

Жінка спеціально прибігла в обід додому, щоб його погодувати перед виступом, але Орфеєві не ліз шматок в горло. То вона сварилась, а потім помогла увібратися в найкращий костюм і зовсім нову сорочку, провела на зупинку, поцілувала. Було ще завидна, він сів у автобус і дивився крізь біле скло на її тендітну постать у куцому осінньому пальтечку, на змарніле лице з тривожними очима й блідими вустами. Відчув, що вона йому повірила і ще не раз повірить, але жінка вже зникла з очей — і він мусив думати про гру. Лайдак Орфей жив, як грав, а грав він класно. Інша річ. що Орфеєве життя не всім було до вподоби, і кінець кінцем фурії мали розірвати його на дрібні кавалки. Ця відома байка розповідала ще про смерть Еврідіки і відвідини пекла, але щодо Еврідіки Орфей був певний: вона не вмре раніше за нього, бо мусить про нього дбати, залишаючись при цьому осторонь музики та інших високих сфер. Зате Еврідіка розуміла: те, чого вона негодна втямити, не можна відкидати і висміювати. За це Орфей не проміняв би її на жодну іншу жінку на світі.

Він міцніше стискає портфель з руками, виборсується з автобуса й кидається через потік машин. Сам він такий мізерний згори і збоку, що ніхто не зауважує його відчайдушності. Орфей мчить до пишного входу із скляними дверима, шарпає їх до себе, і його змерзле тіло обдуває потік теплого повітря. І враз виникає здоровенний ведмідь у формі швейцара.

— Чого тобі? — питає.

— Я— музикант.

— Не туди!

— А куди?

— Для таких, як ти, є інші двері.

Орфей вертається шукати дверей, призначених для нього. Довго йде попід стіною, доки не надибує інші, менші й скромніші. У невеличкому вестибюлі за письмовим столом сидить мавпа з гарним бантом на голові і щось пише у великій книзі.

Орфей мовчить. Мавпа теж не обзивається.

— Ска-а… — починає він нарешті.

— Чорний хід, — обриває його мавпа.

— Та я…

— Хіба не ясно сказано? Чорний хід!

Орфей блукає темними закутками. Тут повно баків з покидьками, на яких сидять коти. Орфей здуру питає їх, де чорний хід. Коти мовчать. Він блукає ще, поки не натрапляє на обідрані, наглухо замкнені двері під блідо-голубою лампою. Він стукає. Згори долинає якийсь крик чи то плач. Орфей знаходить кнопку дзвінка й тисне. Може бути, що дзвінок не працює. Тоді треба вертатися додому, що його не дуже й засмучує.

Нарешті скрипить засув і на порозі з’являється пес при краватці.

— Чого вам треба?

— Я до Івана Михайловича… Музикант…

— То заходь.

Всередині тепло й гамірно. Пахне кухнею.

— Михайловичу! — гукає псяюха. — Тут чувак до тебе. Каже, що грайко…

— Оброби і пошли до мене на сьомий! — наказує басовитий голос десь із глибини коридора.

— Буде виконано! — гаркнув пес, і до Орфея: — Пішли на кухню.

В кухні, величезній і білій, було повно чорних круків. Одні навстоячки пили каву й курили, другі щось жували, а треті ставили на підноси тарілки з їжею. Усі вони жваво гомоніли між собою. Від смачних пахощів Орфея аж замлоїло.

— Гей, Міша! — звернувся пес до середніх розмірів білого ведмедя. — Дай похавати цьому грайкові!

І штовхнув Орфея межи плечі.

Круки зацікавлено зиркнули на Орфея, й один процідив:

— Ходять тут всякі!

— Нічого, хлопче, — добродушно проревів ведмідь. — Ти нас не об’їси.

І вивалив перед ним півпеченої курки, купу салату олів’є і кілька свіжих помідорів…

— Гамай!

Орфей сів за довгий кухонний стіл, оббитий бляхою, і замислився.

— Ага, — згадав ведмідь і поставив півпляшки «Столичної». — Гляди, не впийся…

З горілкою їжа так-сяк пішла, а на круків, що стиха підсміювалися над ним, Орфей просто не звертав уваги. Потім вони з псом поїхали ліфтом на поверх вище, де в порожньому коридорі чути було дзюркіт води і вже знайомий Орфеєві стогін.

— Хто там кричить? — спитав Орфей, зіщулившись.

— Дідько його знає, — посміхнувся пес. — Тут усяке буває. Лізь під душ. Дурню, спершу роздягнися!

Душова була класна: чистенька, світла, із справними нікельованими кранами. Орфей аж мурчав від утіхи, вихиляючись під гаряченьким струменем.

— Закінчуй! — постукав у двері пес. Орфей вийшов, обгорнувши стегна рушником, бо вся його одіж кудись щезла. Зненацька його знудило: шлунок не витримав розкішної вечері.

— Тьху! — сплюнув пес. — Ти що, дистрофік? Повертайся і вмий писок.

Потім повів Орфея до якоїсь кімнати.

— Одягайся.

— А де мій костюм? — поцікавився Орфей.

— Віддамо потім.

Орфей аж присвиснув, побачивши одежину,