Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець
«Цілую. Люблю», — писав у листах до неї. Але не згадав слів наступного дня, коли побачив довкола себе ліси, гори й полонини. Сказав, що не може тут залишитися. Вона не заплакала, а трохи несміливо попросила побути ще трохи. Він бачив, як дівчина мучиться, намагаючись вдавати перед своїми, що це просто товариш, котрий заїхав до неї подорожуючи. А насправді вважала його напівбожевільним і через те не сердилась. «Це допоможе їй, — подумав хлопець. — Хоча, звісно, вдавати з себе напівбожевільного підло, коли ти лише втомлений і виснажений, і це вже навіки».
Пізніше вони рвали вишні в саду. Краплі соку бризкали на руки, і пахло молоком, бо стежкою гнали корів з пасовиська. Боже, подумав ти, а що коли я воскресну тут, хай ненадовго, але все ж натішуся цим теплим літечком. Стіни хати захистять мене від злого ока світу… Перед тим, як мала нарешті впасти темрява ночі, він побачив сільських дітей, що бавились у схованки. Уявив, як хтось бігтиме до нього, гукаючи «тату», і він буде потрібний дитині, котра любитиме його, навіть коли розлюбить дружина. І знав, що цієї ночі спатиме солодко, як спить напрацьований чоловік.
Дівчина відчула його настрій, і їм було гарно удвох рвати вишні. Дарма що він знав, як швидко минає один настрій і його заступає інший.
Правда, згодом він зрозумів, чому не може тут залишитися, — дисгармонія. І краса буде чужою, і любов принизливою, коли тебе люблять не знати за що, люблять будь-якого, а найбільше нещасного, хворого. На неї боляче було дивитися. Втім, важко зрозуміти жінку. Перед від’їздом вона раптом ожила, підняла голову й усміхнулася. Він подумав, що так легко стає людині перед смертю. І позаздрив її вмінню воскреснути. Але вона не здатна воскрешати мертвих.
Дощ стікає по вікнах автобуса, важкі краплі просочуються у щілини, змішуючись із задавненим пилом. Майже ніхто не дивиться на дорогу, бо всім давно набридла щоденна їзда з роботи й на роботу. Крім нього, бо придорожні села він бачить вперше. Ще раз перепитує, коли йому виходити. Тепер у хлопчика-підлітка, котрий сидить вище за всіх у мокрих черевиках. Тішиться. Щось гарне везе з міста, притискує до себе дерматинову торбу.
Зараз виходити, зараз. Вона не раз його дурила, вигадуючи різні трагедії. Певно, живе й досі у вигаданому світі, де навіть нудний осінній дощик віщує другий потоп і тому моторошно гарний. Сам він теж іноді піддавався спокусі, помічаючи й дощ, і сіре лице діда, що застиг на краєчку лави в парку, і благальні очі пса, котрий ніколи не мав господаря. Але ж не завжди! Треба себе берегти. Та й їхав до неї через силу, нічого не вирішивши. Просто навідати, посварити трошки. Яким би довгим не був повідок, на якому вона його тримала, а все ж…
Листа одержав учора, певно, для того, щоб не роздумував довго. Так приїхати — це означає звільнитись. О, вона давно хотіла його позбутися! Не дівувати ж їй вічно при таких невиразних стосунках. Тому знову треба вдати, мовби нічого особливого не сталося. Хіба можна пояснити, що він здатний любити лише на відстані? «У листах», — каже вона іронічно.
Дощ лютував і в тому селі, де він випхався з автобуса, ковтнувши нарешті свіжого повітря. Тут було роздоріжжя з чотирма шляхами, наче у казці, аж він розгублено подивився вслід автобусу. Через той похмурий сірий дощ день нагадував вечір. Він зупинив літнього чоловіка з сіткою, напханою хлібом. Той показав рукою на непривабливу дорогу зі щебеню: чуєте, музики грають? Ідіть на ті звуки.
Не почував себе гостем, котрий має право пити-їсти за столом і дивитися на молоду. Йому легко було б привітати її, потиснути руку молодому. Однак повільно проминув гомінкий двір, браму, прикрашену ялинковим гіллям і мокрими стрічками, купку чоловіків, що курили, ховаючи в жменях цигарки. Пішов далі, де не було хат, до каламутної, збуреної дощами річки. Тут не блукав ніхто, та й з якої б то речі, але йому здавалося, що разом з весільною музикою сюди прийдуть і люди. Навіть відчув спиною їхні погляди, чув п’яний сміх.
«Дурна. Божевільна», — повторював сам собі, міряючи берег до заростів верболозу. Мабуть, то був сон, бо такого не могло з нею статися. Вона ж ненавиділа всілякі гучні забави, бутафорію, людську цікавість. То швидше йому подобалася суєта. Через годину він усвідомив, що сам є дурним і божевільним, й мусить або йти грітися на весілля, або їхати назад додому. Непомітно запали справжні сутінки, і дощ начебто перестав, бо й не вгадаєш, настільки все було перенасичене вологою.
Він викинув намоклі сірники й порожню коробку з-під цигарок. Попросить закурити в чоловіків — тих, що стоять коло брами. Хай би він до них заговорив, а ті до нього. Про що завгодно. Навіть про молоду.
Оце дощ… Не змиває бруду, а глибше заганяє його в землю, одяг, шкіру. Та коло брами не було вже підпилих сільських дядьків при краватках. Десь гостилися за столом. Стояли хлопці й дівчата, жартували між собою. А далі, за весіллям, принишкла сумна, порожня до нескінченності вулиця. Мав ще час до автобуса. Голод здавив йому горло. Він попросив у хлопців закурити. Бог знає, за кого його прийняли, бо на гостя він виглядав надто блідим і поважним.
Гримнула музика. Зненацька, ніби на похороні. Всі кинулися до брезентового намету. Він якимсь дивом опинився з ними, відчуваючи довкола себе байдужу порожнечу: ні приязні, ні ворожості. Зовсім невелике коло, з якого неможливо вибратися втомленій тверезій людині. Він заборсався в тисняві разом з дівчиною у неприємно яскравій блузі, вищій за нього. Почав танцювати, і цей танець був довгий, як вічність, поверх котрої він не міг заглянути і побачити кохану в білому платті й чорному серпанку, що закривав бліде, як сніг, лице, з якого витекла кров два роки тому, взимку. Він танцював з дівчиною в яскравій червоній блузі, рештки сил виходили з парою від мокрої одежі, аж доки дівчина не відчула, що тулиться до порожнечі, але не могла в це повірити, бо такого не буває на весіллі, з яким
