Спокута - Ієн Макьюен
Вона увійшла в дім, швидко проминула вестибюль, викладений чорно-білою плиткою — як звично відлунюють її кроки, як дразливо, — і зупинилася передихнути у дверях вітальні. Холодні краплі, що стікали з безладного букета ірисів і червоних примул, покращили їй настрій. Ваза, яку вона шукала, стояла на американському столику вишневого дерева біля злегка прочинених засклених дверей на терасу. Виходили вони на південний схід, і прямокутники ранкового сонячного світла простяглися на зеленаво-блакитному килимі. Дихання її вирівнялося, а бажання покурити стало сильнішим, але вона все ще зволікала біля дверей, несподівано вражена досконалістю всього, що бачить, — три вицвілих м'яких дивани біля майже нового готичного каміна з екраном, на якому зображена вкрита памороззю осока, розстроєний клавесин, на якому ніхто не грав, і голі пюпітри чорного дерева, важкі бархатні штори, недбало підхоплені помаранчевими й синіми шнурами з китицями, які обрамлювали вид із вікон на безхмарне небо й терасу, викладену сірими й жовтими плитами, зі щілин між якими проростали ромашки й маруна. Кам’яні сходинки вели на лужок, на краю якого все ще працював Робі і який простягся метрів на п’ятдесят аж до фонтана з Тритоном.
Усе це — річка й квіти, пробіжка, яка рідко коли випадала їй цими днями, химерна ребристість дубових стовбурів, висока кімната, геометричні візерунки світла, стукіт серця у вухах, який поступово завмирав у цій тиші, — усе це справляло їй задоволення в міру того, як знайоме трансформувалося в чудесну дивину. Проте в душі вона відчувала і певні докори, що її притягає ця домашня нудьга. Вона повернулася з Кембриджа з неясним відчуттям, що усі прагнутимуть її постійної присутності. Однак батько весь час перебував у місті, а мама, коли не плекала свої мігрені, здавалася якоюсь холодною, навіть непривітною. Сесилія носила підноси з чаєм мамі в кімнату — таку ж неохайну, як її власна, — сподіваючись, що зав’яжуться якісь довірчі розмови. Проте Емілі Толліс схильна була обговорювати лише дражливі господарські дрібниці або ж лежала, спершись на подушки, з непроникним у напівтемряві обличчям, і пила чай у виснажливій тиші. Брайоні повністю поринула у свої письменницькі фантазії — те, що здавалося минучою примхою, перетворилося на всепоглинаючу манію. Сесилія зустріла їх на сходах сьогодні вранці — молодшу сестру, яка вела тих бідолах-кузенів, котрі лише вчора приїхали, в дитячу кімнату на репетицію п’єси, яку Брайоні хотіла поставити у вечір приїзду Леона з приятелем. Залишалося так мало часу, а одного з близнюків Бетті вже замкнула в буфетній за якусь шкоду. Сесилія не збиралася їм допомагати — було надто спекотно, та й що б вона не зробила, однаково все скінчиться провалом, бо Брайоні надто багато чекає від цього, але ж ніхто — а надто кузени — не задовольнить її безумних сподівань.
Сесилія розуміла, що не може й далі гайнувати час у задусі своєї неприбраної кімнати, валяючись на ліжку в хмарах цигаркового диму, підперши підборіддя, аж починає терпнути рука, поки вона продирається крізь сторінки Ричардсонової «Клариси». Без особливої охоти почала вона складати родинне генеалогічне дерево, але по батьківській лінії, принаймні до часу, коли її прадід відкрив невеличку крамничку залізних виробів, предки безнадійно бабралися в болоті фермерського господарювання, прізвища чоловіків підозріло й незрозуміло мінялися, а громадянські шлюби не реєструвалися в церковних книгах. Вона не може залишатися тут, вона розуміла, що повинна укладати якісь життєві плани, однак не робила нічого. Можливості були найрізноманітніші, але ніщо не вимагало поспіху. На її рахунку було трохи грошей, цілком достатньо, щоб скромно прожити десь із рік. Леон не раз запрошував її пожити у нього в Лондоні. Університетські друзі обіцяли допомогти з роботою — без сумніву, нудною, але вона все ж буде незалежною. З материнського боку в неї були цікаві дядьки й тітки, завжди раді бачити її, включаючи й несамовиту Герміону, матір Лоли і близнюків, котра навіть зараз жила в Парижі з коханцем, який працював на радіо.
Ніхто не стримував Сесилію, ніхто б особливо не бідкався, якби вона поїхала. І не апатія тримала її тут — вона часто відчувала неспокій, аж до роздратованості. Їй просто подобалося думати, що її не відпускають, що вона потрібна. Час від часу вона переконувала себе, що залишається заради Брайоні, чи щоб допомогти матері, чи тому, що це справді її останнє тривале перебування вдома і вона відбуде його до кінця. Правду кажучи, думка про те, щоб спакувати валізку й вирушити ранковим поїздом, не приваблювала її. Виїхати лиш для того, щоб виїхати. Байдикування вдома, набридле й зручне, було свого роду самопокаранням із присмаком задоволення — чи його очікування; якщо вона виїде, тут може статися щось погане або — що гірше — хороше, щось таке, чого вона не може дозволити собі пропустити. А ще тут був Робі, який дратував її своїм демонстративним прагненням триматися на відстані й своїми грандіозними планами, які він обговорював тільки з її батьком. Вони з Робі знали одне одного з семирічного віку, і її непокоїла та ніяковість, що виникає між ними в розмовах. І навіть гадаючи, що це переважно його вина — може, його диплом із відзнакою запаморочив йому голову? — вона вважала, що повинна з’ясувати це, перш ніж вирішить поїхати звідси.
Через відчинені вікна доходив слабкий запах коров’ячих кізяків, схожий на запах шкіри; він був тут завжди, за винятком найхолодніших днів, і помічали його лиш ті, хто приїздив. Робі відклав свій совок і випростався, щоб скрутити самокрутку, пережиток його членства в комуністичній партії — ще однієї примхи, що пішла в забуття разом із намірами зайнятися антропологією чи здійснити пішу подорож від Кале до Стамбула. А її цигарки були двома поверхами вище, у якійсь із численних кишень.
Вона пройшла кімнатою і всунула квіти у вазу. Та колись належала її дядькові Клему, чий похорон — чи перепоховання — в кінці війни вона пам’ятала достатньо добре: гарматний лафет, що в’їхав на сільський цвинтар, труна, вкрита полковим прапором, підняті в салюті
