Спокута - Ієн Макьюен

умови, що батьки, якщо їм трапиться навідувати дітей одночасно, утримуватимуться від сварок у будинку Толлісів. Дві кімнати поряд із Брайоні гарненько поприбирали, повісили нові фіранки й позносили з інших кімнат меблі. За нормальних умов вона б теж доклалася до цих приготувань, але вони якраз збіглися з її дводенним нападом натхнення і з початком підготовчих робіт у вестибюлі. Вона невиразно усвідомлювала, що розлучення — це біда, але не сприймала його як справжню тему, а тому не замислювалась над ним. Це була мирська суєта, якої не можна змінити, а тому воно не давало ніяких шансів оповідачеві: воно належало царині безладу. Інша справа — шлюб чи радше весілля з його ритуальною дбайливістю у винагородженні добра, з його пишнотою, його бенкетами, із запаморочливою обіцянкою поєднання на все життя. Гучне весілля було неусвідомленим втіленням немислимого поки що сексуального блаженства. Ідучи проходами сільських церков і величних міських соборів, у присутності всіх без винятку родичів і друзів, її герої та героїні досягали свого невинного апогею, який не вимагав продовження.

Якби розлучення являло собою ницу антитезу до всього цього, то його легко можна було б кинути на іншу шальку терезів разом зі зрадою, хворобою, крадіжкою, насильством і брехнею. Але воно лиш демонструвало непривабливі риси нудної ускладненості й безустанних суперечок. Подібно до переозброєння, абіссінської проблеми чи садівництва, воно просто не цікавило її, і коли після довгого очікування в суботу вранці Брайоні почула, нарешті, шурхіт коліс по гравію під вікнами своєї кімнати, схопила свій рукопис, скотилася сходами вниз і вирвалася з будинку на сліпуче полуденне світло, то не стільки бездушність, скільки вкрай загострені творчі амбіції примусили її закричати назустріч розгубленим юним гостям, затиснутим у куток своїми речами:

— Ось ваші ролі, я їх переписала. Прем’єра завтра! Репетиція починається через п'ять хвилин!

Мати й сестра негайно втрутилися, запропонувавши поблажливіший розклад. Гостей — усі троє були руді, вкриті ластовинням — відвели в їхні кімнати. Денні, син Гардмена, повносив нагору валізи, в кухні приготували напої, потім екскурсія будинком, плавання в басейні й сніданок у садочку на південному боці в тіні винограду. Емілі й Сесилія Толліс весь час говорили навперебій, безперечно, позбавляючи гостей тієї невимушеності, яку начебто прагнули створити. Брайоні була переконана, що якби це вона приїхала за двісті миль у чийсь чужий будинок, то нарочито бадьорі запитання й жартівливі репліки пригнічували б її. Нікому не спадало на думку, що найбільше дітям хотілося б, аби їх залишили в спокої. Проте Квінсі робили все можливе, вдаючи, що їм цікаво, що вони почуваються невимушено, і це було доброю ознакою для «Випробувань Арабелли»: ці троє явно мали схильність прикидатися тими, ким вони не є, хоча й зовсім не нагадували персонажів, котрих повинні були грати. Перед другим сніданком Брайоні непомітно прослизнула до порожньої дитячої кімнати, призначеної для репетицій, і міряла кроками фарбовані дошки підлоги, обмірковуючи розподіл ролей.

Цілком очевидно, що Арабелла з її темним, як у Брайоні, волоссям навряд чи походила від веснянкуватих батьків чи тікала б потайки з веснянкуватим чужоземним графом, винаймала кімнату в мансарді у веснянкуватого власника готелю, віддавала серце веснянкуватому принцу чи погодилася б, щоб її обвінчав веснянкуватий священик перед веснянкуватими парафіянами. Але нікуди від цього не дітися. Її родичі були надто рудими — аж світилися! — щоб це можна була приховати. Єдине, що можна було зробити, це сказати, що відсутність у Арабелли веснянок була знаком — ієрогліфом, як могла б написати Брайоні, — її обраності. Чистота її душі ніколи не викликатиме сумнівів, хоча вона й має справу з брудним світом. Ще однією проблемою були близнюки, яких жодна стороння людина не могла відрізнити один від одного. Чи добре буде, якщо підлий граф так явно нагадуватиме прекрасного принца або якщо вони обоє будуть схожими на батька Арабелли і на священика? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П’єро здавалися типовими непосидючими хлопчиськами, які, схоже, робитимуть те, що їм скажуть. Але чи схоче їхня сестра грати чоловіка? У неї були зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і щось у її холодній стриманості підказувало, що в неї сильна воля і її легко роздратувати. Якщо просто похапцем підсунути Лолі роль, це може спровокувати кризу, та й чи зможе Брайоні справді тримати її за руку перед вівтарем, поки Джексон декламуватиме слова з молитовника?

Лише о п’ятій пополудні їй вдалося зібрати всю трупу в дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три ослінчики, а сама увіпхалася в старий дитячий високий стільчик — богемний штрих, що давав їй перевагу у висоті, як у тенісного рефері. Близнюки дуже неохоче прийшли з басейну, де провели цілих три години. Були вони босі, в майках і трусиках, з яких на підлогу капала вода. Зі скуйовдженого волосся по шиях також текли крапельки, і обидва хлопці ловили дрижаки й трусили колінками, щоб зігрітися. Від тривалого перебування у воді шкіра в них зморщилася й побіліла, тому в досить тьмяному світлі кімнати їхні веснянки здавалися чорними. Зате їхня сестра, що сиділа між ними, поклавши ліву ногу на праву, була незворушно спокійною, щедро скроплена парфумами, а зелена лляна сукня, в яку вона переодяглася, скрадала колір шкіри й волосся. Сандалики відкривали браслетик на щиколотці, а нігті на ногах були яскраво-червоними. Від вигляду цих нігтів у Брайоні перехопило подих, і вона одразу зрозуміла, що не зможе просити Лолу зіграти принца.

Усі розсілися, і письменниця вже готова була розпочати свою невеличку промову, щоб коротко переповісти сюжет і змусити похвилюватися через те, що доведеться виступати перед дорослою аудиторією завтра увечері в бібліотеці. Проте першим заговорив П’єро.

— Ненавиджу п’єси і все, що з ними пов’язане.

— Я теж їх ненавиджу, — докинув Джексон, — і ще переодягання.

Під час сніданку було пояснено: близнюків слід розрізняти по тому, що в П’єро з лівого вуха вирваний трикутний шматочок плоті — наслідок того, що він мучив собаку, коли йому було три роки.

Лола дивилася кудись убік. Брайоні розсудливо запитала:

— Як можна ненавидіти п’єси?

— Бо все це — кривляння. — П’єро навіть знизав плечима, сповіщаючи таку самоочевидну істину.

Брайоні відчувала, що він має рацію. Саме за це вона й любила п’єси, принаймні свою; всі будуть від неї у захваті. Вона дивилася на хлопців, під чиїми стільцями вода збиралася в маленькі калюжі, перш ніж всякнути в шпари підлоги, і бачила, що вони ніколи не зрозуміють її честолюбних поривань. Поблажливість пом’якшила її тон.

— Ти гадаєш, Шекспір теж просто