Ім'я рози - Умберто Еко

Чи можна сказати, що роман однозначно виносить вирок середньовіччю, звеличуючи натомість модерні часи? Навряд. Роман просякнутий ностальгією за багатьма прекрасними речами, які воно породило, — монастирською книжною культурою, схоластичними диспутами, мистецькими звершеннями, глибоким символізмом, пристрасною вірою. З другого боку, символічним є те, що всі починання Вільяма з Баскервіля, людини «модерної», від дорученої йому політичної місії до намагань погасити пожежу в бібліотеці, зазнали повного краху.

Хоч у самому кінці роману «з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили», усе ж цей текст не залишає після себе ані песимістичного враження, ані екзистенціального розпачу. Вільям — як і його альтер-еґо Умберто Еко — по-справжньому любить людей, і навіть коли його охоплює гнів через їх неуцтво, він завжди ставиться до життя та людей з гумором, розумінням і почуттям міри.

Наукова, художня та публіцистична творчість Умберто Еко вже почасти знайома українському читачеві, насамперед завдяки українським перекладам його творів — роману «Маятник Фуко», збірки наукових статтей «Роль читача» та цілої низки публіцистичних нарисів. Український переклад «Ім'я рози» — наступний крок в ознайомленні української читацької авдиторії з тими «можливими світами», що їх так блискуче вибудовує цей воістину дивовижний майстер інтелектуальної прози.

Мар'яна ПРОКОПОВИЧ

ЯСНА РІЧ, РУКОПИС

16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валле, Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Srancaise d'apres l'edition de Dom J.Mabillon (Aux Presses de l'Abbaye de la Source, Paris, 1842)[2]. У цій книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис XIV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит сімнадцятого сторіччя, якому ми завдячуємо створенням історії бенедиктинського чину. Я втішався цією вченою знахідкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празі на близьку мені особу. Через шість днів у це безталанне місто вторглися радянські війська. Мені вдалося щасливо дістатися до австрійського кордону в Лінці, а звідти я вирушив до Відня, де й зустрівся з очікуваною особою, і ми разом вирушили в подорож угору по Дунаю.

У цій атмосфері великого неспокою я захоплено читав неймовірну історію Адса Мелькського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів з папірні Жозефа Жільбера, по яких так приємно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околиці Мелька, де над закрутом річки все ще прямовисно підноситься чудовий Stift[3], не раз відновлюваний за століття свого існування. Як читач вже, певно, здогадався, у монастирській бібліотеці я не знайшов і сліду Адсового рукопису.

Однієї трагічної ночі у невеликому готелі на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс ґвалтовно розпався і моя супутниця зникла, прихопивши із собою книжку абата Валле, не зі злоби, а через те сум'яття, серед якого так різко завершилися наші стосунки. Мені зосталася лиш купка зошитів, записаних моєю власною рукою, і велика пустка в серці.

Через кілька місяців, будучи вже в Парижі, я вирішив продовжити свої пошуки. Серед тих небагатьох відомостей, що їх я почерпнув у французькій книжці, було напрочуд детальне і точне посилання на джерело:

Vetera analecta, sive collectio veterum aliquot operum & opusculorum omnis generis, carminum, epistolarum, diplomatoli, epitaphiorum, &, cum itinere germanico, adnotationibus aliquot disquisitionibus R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. - Nova Editio cui accessere Mabilonii vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentatio, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[4].

Я одразу знайшов Vetera Analecta у бібліотеці Сент-Женев'єв, однак, на моє велике здивування, це видання різнилося від описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був вказаний інший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianoram (prope Pontem S. Michaelis)[5], і також інша дата, на два роки пізніша. Зайве й говорити, що ці analecta не містили й натяку на рукопис Адса з Мелька — тим паче, що то була, як легко перевірити, збірка текстів середньої і малої довжини, а історія, яку переписав Валле, займала кілька сотень сторінок. Тоді я взявся розпитувати відомих медієвістів, зокрема незабутнього Етьєна Жільсона, але не було сумніву, що єдиним виданням Vetera Analecta було те, яке я бачив у бібліотеці Сент-Женев'єв. Відвідини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассі, і розмова з моїм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своїх книжок у друкарні абатства (якої, зрештою, там ніколи не було). Всім відомо, з якою недбалістю французькі ерудити ставилися до вимоги давати вірогідні бібліографічні вказівки, але тут це виходило за межі будь-якого розсудливого песимізму. Я став схилятися до думки, що до рук мені потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годі було повернути назад (принаймні мені не вистачило духу попросити її в особи, яка забрала була її у мене). Мені зосталися лише мої нотатки, щодо змісту яких у мене вже почали виникати сумніви.

Бувають магічні моменти, коли нас охоплює велика фізична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («en me retracant ces details, j'en suis a me demander s'ils sont reels, ou bien si je les ai reves»[6]).

Як я дізнався пізніше з чудової книжечки абата Бюкуа, подібно виникають примари ще не написаних книжок.

Якби не новий трапунок, я б і досі нічого не знав про походження історії Адса з Мелька. Але у 1970 році, нишпорячи по прилавках невеликої антикварної книгарні на вулиці Корр'єнтес у Буенос-Айресі, неподалік од знаменитого Патіо дель Танго, теж розташованого на цій чудовій вулиці, я розкопав іспанський переклад книжечки Міна Темешвара[7] «Про застосування дзеркал при грі у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своїй книжці «Апокаліптики та інтегровані», пишучи про пізніший його твір «Продавці Апокаліпси».

То був переклад раритетного оригіналу грузинською мовою (Тифліс, 1934), і, на превелике моє здивування, я знайшов там розлогі цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи