Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
Цікава промова може вийти…
Ми лежали навзнак, взявшись за руки. Я дивилась на її довгі, розкидані по траві коси, худенькі, вкриті плямами зеленки, ноги, на довгі руки зі смішним горбком м’язів. Намагалась запам’ятати, адже у мене не лишилося жодної фотографії саме з того періоду — на межі іншого життя.
Завтра-післязавтра батьки почнуть довгий процес розлучення, а за ним не забариться решта — роз’їзд, зникнення Димки, пиятика жінки-Весни, обрізані коси, інтернат…
Я похитала головою: «Сама, дівчинко… Сама!»
Адже треба пройти багато етапів, на яких тобі дають по носі, коли тебе обманюють, цькують, б’ють, накривши мокрим рядном, — щоб у тобі визріла душа. Треба навчитися «тримати удар». Тепер я точно знаю: людину від загальної маси відрізняє одне — вміння тримати удар.
Сама, дівчинко, сама, подумки говорила я, стискаючи її маленьку теплу долоньку…
…Сонце починало припікати.
— Час, — сказала я.
Ми вже підходили до старого дерева, за котре я мала зробити хоча б декілька кроків, коли помітили, що під грибком сидить дільничний міліціонер в оточенні сусідів на чолі з тітонькою Ніною.
Навіть почула уривок фрази, що пролунала якраз в той момент, як ми увійшли в арку:
— …і паспорт її перевірте! Каже, що з Прибалтики…
Я опинилася в пастці: для того щоб повернутись, мені необхідно зробити кілька кроків уперед, а потім — назад, за дерево. Але таким чином я можу потрапити просто до рук дільничного. А щоб просто втекти за межі двору, в місто, треба потягти за собою Ніку!
І діяти миттєво!
Я потисла і відпустила руку дівчинки і, приязно посміхаючись, зробила два неспішні кроки назустріч служителю Феміди.
Два вперед. А потім три швидкі — назад!
Як в танці. Аби тільки спрацювало!
За спиною пролунали здушені вигуки і тупіт кількох ніг.
Я рвонула з усіх сил і одразу ж впала мов підкошена…
Без дати
…Я ходила на те місце днів зо п’ять.
Ні про що не могла думати. Ось коли настало справжнє божевілля! Мов заведена, вставала о шостій ранку, виходила, сідала в метро, в тролейбус, їхала. Топталася серед висоток, мов у лісі.
Шукала бодай натяків на той давній острівець. Мільйон разів, умостившись під старим деревом навприсядки, відновлювала в пам’яті свій останній погляд — ТУДИ, де зараз височів «пентхаус» за вбудованими гаражами. Мов мара, переді мною поставала купка збуджених сусідів на чолі з тітонькою Ніною і дільничним в синій формі, зламане авто, а в руці зотлівав останній дотик дитячої долоньки, яку випустила з рук.
Відверто кажучи, тільки зараз починала розуміти, що сталося! Як кажуть, втративши — плачеш. «Плакала» не за минулим. А за всіма нереалізованими можливостями. От дурна! Могла б нанести Ніці різних книжок — тих, за якими їй невдовзі доведеться їздити до лісосмуги, де ними торгували спекулянти. Могла б писати плакати — «Свободу… (такому-то й такому)» і щоночі виставляти їх перед будівлею КДБ, все одно мені було куди тікати!
Могла б на тринадцять днів стати Касандрою і всім про все розповісти…
Нанести Весні гарних ганчірок — у мене їх повна шафа.
Обнадіяти Богдана Ігоровича щодо майбутніх подій у країні і особисто — з його «підопічною».
Умовити тітоньку Ніну бити на сполох щодо повернення з армії її єдиного сина.
Не впевнена, що все це було правильно і що я не опинилася б за ґратами чи в божевільні і там, не маючи доступу до «лазівки», просто розчинилася в повітрі, мов цукор у воді.
Хто його знає…
Могла б залишитись із Іваном — мов зірка з неба — без документів і певного місця проживання.
Чи надовго б вистачило йому такого щастя?…
Острівець зник назавжди…
Але більш за все мене мучило дещо інше, чого не могла збагнути. Я уявляла, що після цього стрибка в часі і благополучного повернення все в житті має змінитися. Абсолютно все, а не лише те, що я припиню затинатися.
А крім цього, більше нічого не змінилося! Я не змогла вплинути на стосунки батьків, про що мріяла більш за все, а разом з тим і на свою подальшу долю з усіма негараздами. Їхнє розлучення, мої інтернати лишилися при мені. І це здавалося несправедливим. Чомусь я була впевнена, що, повернувшись назад, застану іншу картину. Скажімо, свою вцілілу родину — батька і мати, — до яких буду їздити в гості, опікуватимуся ними, у мене будуть інші спогади і інша вдача, можливо, інша професія — та, яку вони оберуть для мене на «родинній нараді», як це буває зазвичай, і нізащо не викинуть у світ незахищеною. Нічого з того не відбулося. Все лишилося так, як є.
Певно, мені було дозволено зробити лише одне виправлення, одне дрібне виправлення, яке все одно ніяким чином не вплинуло на хід подій, на моє життя в цілому.
Проте я відшукала Ярика — Ярослава Миколайовича Сайка. Слава Інтернету і соціальним мережам! Він мешкав у цьому ж місті. Не скажу, що він надто зрадів, але згодився на зустріч. Вона була досить короткою і не такою веселою, як можна уявити.
Він зовсім не був схожим на того закоханого в мене хлопчика, з яким ми виховували метеликів і гойдались в гамаках серед зірок і дерев. Він не пам’ятав про той день, коли якийсь злодій зіпсував шини батькового авто. Після того воно псувалось тисячі разів, хіба запам’ятаєш один з них?…
Ми розмовляли на вулиці, адже він категорично відмовився прийняти моє запрошення посидіти в кав’ярні, хоча я сто разів натякнула, що «пригощаю». Він ніяково ховав ноги у старих кросівках під лаву, а на його щоках проступав нездоровий рум’янець, з рота пахло мандариновою шкоринкою, яку зазвичай жують, аби заглушити запах горілки. Повідомив, що закінчив льотне училище, встиг трохи попрацювати — зовсім трохи — і пішов обвал, з якого він так і не зміг виборсатись.
«Все, як у всіх». Двоє дітей. Дружина… Разом не живуть вже п’ятий рік. Батьки померли: мама від раку, батько пішов за нею рівно через рік.
— Ніби не жив… — похмуро додав він, коли ми прощались. — Тільки і згадок, що про наш двір. Там ми були щасливі.
