Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Рідне село зустрічало своєю тишею. Все небо ще було густо засіяне зірками, лише на сході понад самою землею починав займатися ранок. На заході, мов намальований, висів старий тонкий місяць, який, може, й останній день добував свого строку, уступаючи місце молодому. Час від часу перекрикували один одного півні, інколи перегавкувалися собаки. Село ще спало. Затамувавши подих, фронтовики спинилися на декілька хвилин, бо не могли повірити, що вони нарешті добралися. Щеміло серце під гімнастеркою, болючий спазм щосили тиснув горло, гірка сльоза застилала очі, заважаючи саме зараз бачити німе кіно – кадри війни: болота, на яких солдати знайшли свій порятунок, вузенькі окопи і свист куль над головами, крики «Ура!!!», під які не страшно було впасти убитим, переляканих німкень, яких ґвалтували неподалік від дороги, бажаючи помститися за своїх жінок і дітей. Як тепер у всьому тому розібратися? Але ноги ладні були вже не йти, а бігти, аби скоріше дістатися рідної хати.

– Хлопці, ви з поїзда, чи що? – почувся голос в одному з крайніх дворів.

– Та це ж дід Кирило! Їй-богу, він! – дивувалися на радощах солдати.

– Я, дорогенькі, я – Кирило! – голосно відгукнувся дід, відкриваючи хвіртку.

Зворушливою була зустріч солдат з першим односельчанином, та не простим, а таким, якого всі знали й поважали. Зараз він обнімав уцілілих бійців та витирав сльози, поки не було видно обличчя в слабких сутінках.

– Чому не спите, ходите в темряві по двору?

– Який сон у моєму віці, засну звечора, а потім чого тільки не передумаю до світанку, уже й на війні був, і вас не раз зустрічав, а ви все не йдете, хоча й про закінчення японської об’явили. Сьогодні теж лежав, коли це у вікно неначе хтось постукав. Я одразу вскочив у штани – і бігом на вулицю, прислухався, чую: говорять на дорозі. – Дід Кирило обіймав їх, мов рідних синів.

– То хто ж стукав? – думали, що дід жартує.

– Може, домовик, а може, якась інша сила, але не людина. Постарієте, то й ви її чутимете, – запевняв неначе жартуючи.

– А мої живі? – питав мало не кожен. – А чи хата не згоріла?

– Моя Галя з німцями не гуляла? – допитувався Антон, побрязкуючи своїми медалями.

– Якщо моя Неля вийшла за агронома, то я й хату спалю, – погрожував Юрко – колись молодий та красивий, а тепер мов старий дядько. – Чого мовчиш, діду?

– До центру я рідко ходжу, вік не той, щоб бігом бігати та новини збирати, – пробурмотів Кирило, бо нікого зі згаданих у живих уже не було. – Хлопці, а мого сина там ніхто не бачив?

– Порадували б, та нема чим, – відповідали майже хором.

– Чого так поспішаєте? Уже вдома. Ще хоч два слова скажіть про японця! – просив фронтовиків. – Бач, як підгадав, коли всі сили на німця поклали. Аби не він, давно вдома були б.

– Усе розкажемо, тільки пізніше, – запевнив Григорій. – Треба підводу взяти та на станцію поїхати. Одні самі прийшли, а інші чекають – каліки. Усіх по домівках розвезти потрібно. То допоможете? – просив діда Кирила.

– Хоч зараз, бігом у бригаду, запряжу й одразу в дорогу, – зрадів, що й він у пригоді став.

– Поїдемо удвох, бо там така компанія, до якої особливий підхід треба, – пояснив Грицько.

– Чи не робота! Йди додому, сам справлюсь. Чи ти старому солдату не довіряєш? – аж розсердився.

– Таке придумали! Довіряю на всі сто, але я тих калік збирав, сам і додому доставити хочу, так надійніше буде. Та й на одну підводу всі не помістяться.

– Тоді давай.

Попрощавшись зі своїми товаришами, Григорій із дідом Кирилом поспішили в бригаду. І години через дві, коли сонце вже вибралося із рожево-малинової зорі, розвозили воїнів-калік по їхніх рідних домівках. Першою зустріли тітку Горпину – матір Івана безногого, яка йшла по воду.

– Не переходь дорогу з порожнім відром, бійців із фронту везу!.. – крикнув здалеку дід Кирило, а доїхавши, спинив коня. – Вибирай сама, віддам, який сподобається! Або по росту, або по нагородах – усі воїни доблесні, не посоромили наш край! – вигукнув голосно, намагаючись надати зустрічі не дуже плачевного вигляду.

– Чи ти тільки-но прокинувся? Мелеш бозна-що. Навіщо мені чужі солдати й чужі нагороди? Аби ти мого Ванька привіз, його б забрала. – Горпина уважно придивлялася до тих, хто сидів на возі. – Та це ж Василь Костюченко! Бач, і вгадала. Ноги в тебе немає і півруки відхватило, – хитала перед ним головою. – Бідний ти мій! Як же важко тобі довелося! Не нагинай, синку, голову, тримай її високо, усі груди он в орденах. Нехай усі бачать, що герой повертається! Кажеш, кому такий треба? – мацала руками його нагороди. Дурні твої слова. З милицями ходити будеш, а все ж хазяїн у домі! То ви, хлопці, Ванька мого не бачили? – так і не помітила каліку посеред воза, який весь час відвертався від неї.

– Хлопці з госпіталю казали, що йому там ноги відрізали, геть розтрощені були, – насмілився сказати Василь, щоб якось підготувати матір до зустрічі із сином.