Українська література » Сучасна проза » Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Читаємо онлайн Спалені мрії - Ганна Ткаченко
Вони навіть спинилися. – Невже думаєте, що знову мовчати змусять, як після голоду тридцять третього?

– Поживемо – побачимо, – відповів по хвилі Іван.

Усі інші солдати мовчали, їм теж після такої важкої війни хотілося іншого життя. Мріяли про хороший заробіток у колгоспі, про гарні будинки, як у Європі, але чим ближче до рідної домівки, тим далі позаду залишалося побачене в інших державах.

До реального життя допомагали повернутися і жінки – розповідали про те, як важко без чоловіків було, як самі поля обробляли. Діти б допомогли, так і їх повивозили. Частина повернулася, а інших теж немає.

– Скоро будуть. Усі, хто живий, скоро повернуться, – запевнив Данило. – Німців ми теж багато побили, іноді стільки їх лежало, що й пройти ніяк було, а технікою спаленою і досі всі дороги забиті. Нашим солдатам, звичайно, більше всіх дісталося. Але вже перемога! – Він полегшено зітхнув.

Чим ближче вони підходили до села, тим біля них все більше збиралося людей. Вибігли й підлітки зустрічати. А на краю села вже давно стояв цілий гурт, який очолював дід Кирило. Фронтовики раділи, що старий солдат не проґавив і вивів весь свій куток. Хвалили його і жінки за те, що й партизанам добре допомагав, і на поле ходить майже щодня.

Зустрічали солдатів радісно, і не тільки на околиці, а по всьому селу. Кожному хотілося щось почути, про своїх родичів чи знайомих спитати. А коли наближалися до свого дому, то рідні вже знали і бігли назустріч.

Усього три дні дали хлопцям відпочити, погратися з дітьми, потішитися біля жінок, поїсти домашнього борщу та погрітися на печі. Щовечора хтось заходив у хату, і знову починалися розмови про війну та про життя. Хатню роботу фронтовики почали робити, як тільки поріг переступили, а на четвертий день пішли в поле, бо роботи в колгоспі було ще дуже багато. Згодом почали повертатися й інші, які проміряли своїми кроками не тільки Європу а й Далекий Схід, Маньчжурію, і навіть по китайській землі ходити їм довелося. Вицвіли в далекій дорозі солдатські гімнастерки, стопталися чоботи, припали пилом східних пустель здобуті у кривавих боях нагороди. А на обличчях бувалих воїнів залягли глибокі зморшки від страшенної спраги та від голоду, які супроводжували той довгий і тяжкий наступ на хитрого японця. Багато солдатів навіть не витримали, вже почувши про перемогу, помирали від тяжкого виснаження, падаючи на ходу.

5

Одного пізнього вечора Григорій ішов по вокзалу знайомої станції Бахмач. Дивився на знайомі місця і не міг повірити, що він майже вдома. Йому пощастило пройти по всіх замінованих полях і залишитися живим. Він не знав, кому дякувати – чи своїй долі, чи ангелу-охоронцю, в якого вірив. Знав, що й батьки за нього моляться Богові, а коли на думку спадала бабуся, яка серед літа у валянках та куфайці сиділа на призьбі біля хати і читала велику потерту книгу – Біблію, хотілося підійти й обняти стареньку. Тепер, здавалося, вона й на небі її читає – молиться за свій рід. Позаду залишився Далекий Схід, все рідше згадується Європа, вже не кожну ніч вчуваються вибухи і кулеметні черги, а між ними крики «Ура!» та голоси поранених: «Браточки, допоможіть!» От тільки голод весь час мучив. Були пайки і талони, але вже давно нічого не лишилося. Тому й виходив він з вагона на кожній великій станції хоч попити гарячого чаю. А ще шукав своїх, неначе мав останнє бойове завдання – зібрати всіх земляків. І вже доїжджаючи до Уралу, зустрів багато березівців. Потім навіть швидше їхалося, незважаючи на сильні протяги в товарних вагонах. Кожному було що розповісти, і вони часто говорили до півночі. Знову повзли на доти, пригадували чимало безглуздих команд, які мали виконувати без обговорень, а в застиглому погляді тих, хто замовкав від кулеметної черги, лишалося питання: «Чому так?» З ним і пішло на небо багато товаришів, щоби хоч там отримати на нього відповідь.

Григорій і на цій станції крикнув у натовп: «Березівські є?» Підходили чужі люди, бо Березівок по всьому Радянському Союзові виявилося багато.

– Василю, то це ти чи мені здається? – Він навіть за руку схопив одного. – Точно ти! – Спинився перед ним.

– Невже Грицько! Я тебе ще здалеку побачив, але думав, що обізнався, – зрадів і той. – Чи, може, так до тебе звертатися не можна? Не по чину? – вже побачив і зірочки на погонах, і нагороди.

– Васю, що за розмови з товаришем? – Григорій розвів руки, готуючись обняти солдата з милицями.

У таких випадках навіть сторонні спинялися, радіючи теплій зустрічі двох фронтовиків, хоча останнім часом це вже не було якоюсь дивиною.

– Не рік і не два сиділи за однією партою, пасли корів разом, а коли підросли, навіть на одну вулицю до дівчат бігали. – Григорій на радощах повідав незнайомим. А потім знову обіймав дорогого товариша, побачивши в ньому справжнього каліку – без ноги, та й з рукою було не все гаразд. Обіймав, а в самого сльози на очі наверталися, бо відчував, як здригаються Василеві плечі. Звісно, втішав, що ще в таких випадках роблять… Свої два осколки, які залягли біля серця, в цю мить здавалися лише легкими згадками про війну.

– Нічого, солдате, все ж радій, що живий, – плескав Василя по плечу. – Додому скоро доберемося, там усіх давно вже виглядають. Тепер до старості доживемо, раз нам Бог жити велів! – знову обіймав та радів зустрічі.

Відгуки про книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: