Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Я вийшов на балкон, Сейс і Михно приєдналися до мене. Сейс щось спитав Гаврила Панасовича, той знов тільки знизав плечима. Ох, як же невчасно вирушив Попов за дарунками для своєї Віри! Хоч, коли подумати, то перекладач тут не дуже й знадобиться. Мовлення буде, сказати б, одностороннім і до краю обмеженим; всього два російських слова: «домой» і «м’ясо».
Ці два слова з багатьма тисячами розтелесованих, засліплених люттю й ненавистю людей накотилися, мов грім, на трьох розгублених од несподіванки чоловіків, що безпорадно стовбичили на балконі комендантського корпусу: здоровенний капітаняка Сміян, маленький, як ґудзик, підполковник Сейс, а між ними майор Михно, в своєму декоративному саморобному мундирі, схожому на строкате вбрання тих, що юрмилися внизу і ревіли: «До-мой! Мя-са! Домой! Мя-са!»
Я підніс руку, щоб бодай трохи втихомирити натовп, крикнув раз і вдруге: «Товариші! Товариші!»
Глас вопіющого…
Хоч ще не зайшло сонце і було світло, над людським стиском палало безліч факелів. Не так вогонь, як кіптява, але запалено їх і не для вогню та світла, а щоб підсилити враження незгоди, гніву й протесту. Мабуть, ті факели знайшли на есесівських складах з покинутою амуніцією, бо й вони, виходить, були «на озброєнні» танкових дивізій, щоб при відступах палити українські й білоруські села, А тепер що ж? Вчорашні мої фронтові побратими зчиняють заколот проти мене з оцими фашистськими факелами? Ну, гаразд. А коли вони на тих складах знайшли ще й дещо ваговитіше? Знайшов же Коляда цілі тонни кави.
В людській масі змішалося, втонуло, зникло все, що з такою солдафонською запопадливістю впроваджувалося в тимчасове життя цих щасливо-нещасних людей. Ні полків, ні батальйонів, ніяких командирів і начальників, всі рівні, всі однакові, всі об’єднані єдиним святим бажанням «До-мой!», всі заявляють про свою людську повноправність: «Мя-са!»
Ще зовсім недавно, ніби вчора, ці люди святкували день Перемоги, були радісні, добрі, розчулені, тоді чоловіки випустили наперед жіноцтво, щоб воно прикрасило й заквітчало великий день, освітило його ніжним сяйвом своїх лиць, а сьогодні всі були темнолиці, несамовиті й нещадні, чоловіки, як і належало, вели перед, жінки гуртувалися позаду, прикривали тил, закликали, підбадьорювали, надихали. Все, як у пісні: «Я на подвиг тебя провожала, над страною гремела гроза». і так далі. Не заздрив я тим, проти кого проводжали на подвиг своїх чоловіків отакі жінки, ой, не заздрив! А тут ще моє досвідчене фронтове око помітило якусь підозрілу метушняву на лівому фланзі. Центральна частина дружно обстрілювала нас двома замашними словами, правий фланг підтримував, жіноцтво з тилу додавало й собі, а от лівий фланг мовчки метушився, і ця мовчазність непокоїла мене і не подобалася більше, ніж крик. Щось там було, щось приховувалося, щось готувалося, але що? Я вже хотів був спитати Гаврила Панасовича, він тут досвідченіший, може, здогадається, та саме цієї миті лівий фланг розсипався, передні ряди розскочилися в боки, звільняючи простір для того, що ховалося за ними, з того простору вдарив потужний сніп червоного вогню, стукнуло й грюкнуло, довжелезний присадистий корпус комендатури мовби аж підстрибнув у повітря, а тоді присів і став розвалюватися на шмаття. Та то тільки здалося в першу мить потрясіння. Міцний корпус вистояв, тільки правий його край оповився хмарою червонуватого цегляного пороху, а коли та хмара трохи розвіялася, стало видно, що ріг будинку з усіма нижніми кімнатами щез безслідно.
Сейс, повернувши до мене посіріле лице, щось вигукував, мабуть, питав, що це таке, бо хоч і підполковник, але ж служба адміністративна, звідки йому знати всі ці веселі штуки.
— Панцер-фауст! — крикнув я йому, а тоді додав уже для майора Михна і для себе самого: — Щастя, що не вдарили під цей балкон!
Летіли б ми оце до господа-бога, віруючі й невіруючі, комуністи й капіталісти одним гамузом!
Сейс, заклично махнувши нам, побіг до кімнати, так ніби там можна було сховатися від панцер-фауста. Я повільно пішов слідом.
— Вийти до них на вулицю? — спитав я Михна.
— А що це дасть?
— Ну, може, вдасться поговорити. Повинні ж вони мене вислухати?
— Зараз вони слухають тільки себе. Люди повинні викричатися.
— А панцер-фауст? Вони сюди ще гаубицю прикотять.
— Все може бути.
До кімнати всунувся Коляда. Весь перекривлений, з синіми губами.
— Мій кабінет, — пробурмотів він ні до кого, — весь мій штаб… Все знищено…
— Ви що — були там? — спитав я без співчуття.
— На щастя, ні…
— То чого ж ви розводите панахиду?
— Там мої заступники — капітан Гальцев і капітан Гомонюк…
— Вбиті?
— На щастя, їх там не було…
Я стиснув кулаки.
— Ну, старший лейтенант! Це з вашої милості вся ота каша, а ви тут ще хникаєте! Поменше б комбінували та побільше думали про людей! Чим ви народ годуєте? Порошками? Якоюсь сироваткою?
— Я? Я дістаю в союзницького командування все найкраще!
— Мовчати! Бачу вже, яке найкраще! Он — послухайте! Гнати вас треба в три шияки звідси!
— Я буду доповідати підполковнику Дурасу!
— Хоч маршалу Жукову! А ми тут обійдемося без ваших послуг!
— Здається, люди відходять, — повідомив з балкона Гаврило Панасович.
— Ага, — злорадно вишкірився Коляда, — злякалися того, що натворили, тепер втікають?
— Та вони не втікають, бо за ними ж ніхто не женеться, — підійшов до нас Михно, — а ото рознесли в пух і прах твій штаб, Коляда, — щоб попередити. Так і знай.
— Це провокація! — верескнув Коляда. — Змова проти мене.
— Відставити крик! — наказав я. — Вам, Коляда, треба було вийти з нами на балкон і пояснити людям, як і чим ви їх годуєте. Завтра на сніданок щоб була мені каша з м’ясом!
— Каша з м’ясом? — перепитав Коляда. — Де я її візьму?
— Де хочете!
Я не хотів більше говорити з цим чоловіком! Треба було думати, як нам повестися в цій обстановці. Люди пішли від комендатури не для того, щоб втихомиритись. Мовляв, погаласували й досить. Отой простріл з панцер-фауста — то тільки знак, попередження, а все найтяжче — ще попереду. Я боявся, що стануть палити й трощити все довкола, що виникнуть сутички з американською охороною, дійде до стрілянини, поллється кров. Підполковник Сейс запропонував усім спуститися вниз до його штабу, негайно зв’язався по рації з своїм командуванням, стали прибувати з повідомленнями його офіцери, на щастя, повернувся з міста й Попов, вскочив до штабу розпарений, здивований і навіть розгублений, що для нього було зовсім невластиво.
— Що таке? — вигукнув він ще з порога. — Мені сказали, що по вас били ракетою? Що розгромили їдальню збірного пункту?
