Без козиря - Петро Йосипович Панч

Удалов був тільки розвідником, але, певне, працював і на контррозвідку. Курибіда пам'ятає, як він спровокував одного хлопця на відвертість. А на другий день його забрали в контррозвідку і більше вже не бачили. Може, й за ним уже стежить Удалов? Курибіда почав уже шукати порятунку на випадок, коли б справді над ним нависла небезпека. Перебігти до червоних? А чим він виправдає своє перебування у білих, хоч би й короткий час?

Шукаючи на виправдання різних причин, Курибіда не почув початку фрази Павлюка і схопив тільки кінець: «…з Англії аероплани і важка артилерія».

— У нас?

Павлюк сказав ухильно:

— У червоних теж, кажуть, з’явились аероплани.

— А ти бачив їх?

— Я не бачив, а в штабі чув.

— Звідки вони можуть знати? — наївно запитав Кирик.

— Що ж ти думаєш, у нас там немає своїх, чи що? У них теж колишні офіцери служать.

— І передають?

— Знаєш що, облишмо ці балачки. Підеш чергувати в штаб, може, й сам почуєш. Раз ціла наша бригада врятувалась тільки тому, що один попередив звідти.

Полк підходив уже до Долинського, і вони почали чепуритися. В’їзд у великі міста чи слободи був для полку приємним святом. Попереду вже гримів мідними трубами полковий оркестр. Під командирами, увішаними хрестами, загарцювали коні, солдати вдарили підошвами об каміння, і полк, як поїзд у тунелі, загуркотів по вузькій вулиці міста. Мов кінь перед атакою, Павлюк теж напружився на своєму сидінні і, готовий приймати подяку від вдячного населення, розчулено, з поблажливою посмішкою на устах озирався навколо. Навіть похмурий Кирик витяг свою довгу шию і на вугруватому обличчі зобразив щось подібне до усмішки.

По вулиці тяглися довгі паркани, на які злягали буйні дерева.

Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя. Сонце багровим колом опускалося до обрію, і вся вулиця палахкотіла бузковим прозорим полум’ям. Квіти вже розкривали свої пелюстки, й голова дурманіла від пахощів.

— Чуєте, які аромати? Це спеціально для нас, — сказав Павлюк, не опускаючи й не повертаючи голови. Проти сонця його кругле обличчя горіло, мов півонія. Говорив він особливо урочисто, ніби відповідав уже на привітання населення. Але вікна в усіх будинках були позачиняні на віконниці, у дворах тільки тявкали стривожені собаки та де-не-де на парканах сиділи верхи замурзані дітлахи. Захоплені таким видовищем, діти прикладали до вицвілих на сонці голів малі рученята й кричали:

— Честь… Благородіє, честь!

Враз гримнула пісня:

Соловей, соловей, пташечка,

Канареечка жалобно поет…

Пісня схоплювалась у кожній роті, і злива звуків завихрилась над вулицею:

Гей Дуня, Дуня-я,

Дуня, ягодка моя…

Кожен із солдатів переживав піднесення. Можливо, і вони, як Павлюк, були впевнені, що всі погляди будуть звернуті тільки на них, і тому співали всі роти голосно й загонисто. Діти підхоплювали пісню і, мов разки дзвіночків, підвішених на парканах, дзвеніли по боках колони:

Гей, Дуня, Дуня-я,

Канареечка… моя!..

— Честь. Благородіє, честь!

У Павлюка від хвилювання дрижали й пітніли пухкі руки, а очі, затуманені насолодою, зовсім стулились і ледь блищали крізь щілинки. Проте будинки, навіть і в центрі міста, ще не виявляли радості й залишалися мовчазними. Тільки з соборної огради вийшов назустріч із хрестом і кропилом піп. Біля нього, ніби рештки розбитого полку, топталося кілька збентежених лисих громадян з ланцюжками на животах та з десяток метушливих, чорних, як мухи, і таких же в'їдливих, перестарілих жінок.

Командир полку, нахмурений, приклався до хреста. Не на таку зустріч він сподівався і, від'їхавши від церкви, процідив крізь зуби:

— От де осине гніздо!

Ці слова хутко перелетіли од голови колони до хвоста, і солдати теж нахмурились.

Полк у Долинському мав відпочивати кілька днів, тому від школи по парканах в різні кінці потяглися чорні нитки телефонних дротів. Перевіряючи лінію до штабу батальйону, Курибіда на глинищах помітив купку солдатів. Вони ніби борюкалися. Між ними хтось кричав, але голосом, який зовсім не походив на жарти. Курибіда випустив з рук дріт і через бур'яни перебіг до солдатів. Їх було четверо, а на землі, закриваючи руками голову, лежав, скоцюрбившись, п'яний. Він був у засмальцьованому піджаку; поруч валялася така ж засмальцьована кепка. Солдатам, мабуть, набридло вже частувати його чобітьми, і один, оскаливши зуби, вдарив прикладом у бік. Чоловік відняв руки від голови, схопився за бік і глухо застогнав.

Курибіда не знав провини цього чоловіка, але бачив, що це звичайний робітник. Йому навіть це довгасте, сухе обличчя видалося ніби знайомим. Він згадав, як пороли козаки шахтарів, як бив його начальник варти Кіт-Котенко і торопко спитав:

— За віщо ви його б'єте?

Солдати озирнулися. Головаті, з тупими, невиразними обличчями і з мстивими вогниками в очах, вони нічим не відрізнялися від тих, що були в державній варті або в красновських козаках. Його втручання розгнівало солдатів:

— А ти хто такий, що заступаєшся за більшовицького агента?

— Він нас, може, продає? Чого йому ховатись у глинищі?

Робітник спробував підвести голову:

— Я на роботу поспішав. Справтеся на заводі.

Солдат ткнув чоботом:

— На роботу! Знаємо, що ви робите на заводах тепер.

— Хто з тобою ще працює?

— Мовчиш!

— Бреше, у мене скаже те, чого й не знає! Я йому всі кишки випущу.

Боячись, щоб не подумали, що він заступається за когось, Курибіда позадкував на стежку, по якій тягся телефонний дріт. Тут він навіть вилаявся, але зразу ж злякано втяг голову в плечі. Три дні тому, також забавляючись, солдати витягли на майдан єврея. Це був підсліпуватий кравець. Вони збили з носа йому окуляри і запитали:

— Що ти бачиш на дорозі?

Попереду стояла телефонна бідка, запряжена конякою. Худий, кощавий кравець з вищипаною борідкою, з булькатими каламутними очима ніби відчував свій кінець. Його бліді губи даремно пробували посміхнутися.

— Хіба ви самі не бачите, що то стоїть?

— Ти не крути хвостом!

— А то пейси повириваємо!

Позаду кравця стояла з дитиною на руках розпатлана його дружина. Вона оберталася то в один бік, то в другий і монотонно охала:

— Ну, скажи їм — кінь!

Кравець посміхнувся з її наївних хитрощів:

— Хіба я не бачу, що то кінь?

— Кінь? Ану, підійди ближче.

Кравця попхали в плечі до бідки.

— Ближче, ближче, ну, ближче!

Кравцеву голову вже тримали в руках і силою пригинали до коняки. Худе, напружене його обличчя нервово сіпалося. Солдати, задоволені з такої витівки, сміялися на все горло. Коли підійшов офіцер і довідався про причину таких веселощів, він теж засміявся. Заохочені солдати, бажаючи ще більше потішити