Без козиря - Петро Йосипович Панч
— Мамо!
Вона звела голову, сплеснула руками:
— Не прийде, не побалака, порадоньки не дасть…
Ілько перестав схлипувати, він уже спохватився і сказав навіть роздратовано:
— Тато живі, чого ви?
Харита затаїла подих.
— То я думав, що вас тут…
— Ну а ти чого ж? Може, вже годі воювати?
— Ні, я тільки на день.
Харита зітхнула.
— Чи ви там щодня б'єтесь, чи понімає ж той батько що-небудь?
Ілько почав захоплено розповідати про партизанів, про їхні перемоги. Тільки не про перстень і не про останній мітинг. Харита вже дивилася на нього щасливими очима.
— І довго ж ви будете козакувати?
— Аж доки червоні прийдуть.
— Ти за батьком дивився? Другого не буде.
Ілько потупив очі.
— І Маруся воює?
— Воює, — буркнув уже невдоволено Ілько.
Доки Харита, охаючи над виразками на Ількових ногах, затоптувала їх павутиною і обв'язувала ганчірками, а Ілько жадібно їв перебовтаний борщ, за вікном зовсім розвиднілось. Ще тільки годину тому Ілько мав ясні наміри, тепер же від материної ласки і постелі, на яку він присів, його наміри блідли, переплутувалися. Йому хотілось зараз одного: упасти скоріше на ліжко й заснути, але, немов ще борючися з собою, сказав:
— Я тільки подрімаю й піду.
Харита дбайливо вкрила його з усіх боків.
— Находився вже. Посидиш хоч трохи вдома, а то я вже й балакати розучилась.
У Ілька склеплювалися очі. Харита завісила віконце, прогнала від Ілька єдину муху, що вже навістила її хату, і сіла в нього в головах. В її синіх очах уже проступав ласкавий спокій.
Прокинувся Ілько від страху, що не встигне вискочити з санками з вибою. Сідала лава, і довкола тріщали, розквітали, кучерявилися підпірки. Стояла справжня канонада. Вибійники вже покидали свої пічурки й кинулися на штрек, а він ніяк не міг побігти. На нього почали падати коржі й боляче ранили то в коліно, то в бік. Назустріч виліз батько. Він дивився на нього ніби через дуло карабінки. Ілько кинувся тікати і боляче вдарився об чорну брилу вугілля. Від нестерпного болю він крикнув і одкрив очі. На порозі стояла з витягнутим обличчям мати і до чогось прислухалася.
Заспокоєний тим, що це був тільки сон, Ілько знову закрив очі, але мати вже шарпала його за плечі:
— Стріляють десь близько! Коли б ще білі не заскочили!
Ні вона, ні Ілько за весь час ні разу про це не подумали, хоч Харита вже знала на гіркому досвіді, що білі, налітаючи на Калинівку, не минають і її хати. Вона замикалась по хаті.
— Вставай, синку. Що вже перестраждала від них. Жили вимотали: «Де та де, та ти, бабка, теж комсомолка…» А вже за гвинтівку твою тих мук витерпіла: і крутили, і викручували…
Ілько похапливо почав натягати на себе шинель. Розбуркавшись зовсім від сну, він почув, що стрілянина була десь не далі як на четвертому номері.
— А куди ж ти? — стривожилася Харита.
Ілько тепер уже знав, куди йому йти. Підсилений сном і їжею, він тепер може за ніч і фронт перейти.
— До червоних, мамо!
— Я тебе тут заховаю. Куди ти? Просто в зуби їм ускочиш!
Але Ілько зовсім не хотів, щоб мати подумала, що він злякався, і з погордою відказав:
— Піду до Клима!
— Щоб там постріляли, і знати не буду де?
— Напишуть! Клим знатиме й напише.
Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, — не помилують, але й знову відпускати його від себе не хотіла:
— А може, вони на цей раз поминуть. Ось не ходи-бо. Встигнеш іще і навоюватись, і нагорюватись.
Стрілянина наближалася. Ілько вже не знаходив собі місця.
— Ну, піди в балку, перебудь там, доки стихне.
— Ви гадаєте, що я цією рукою не бив білих? — сказав він ображено і ступив до порога.
— Та хоч виглянь! Ще побачить хто! — І сама попереду вибігла в сіни, але в ту ж хвилину повернулася назад з розгубленим виглядом: — Чи мені здалося? Таке, як Гнат Убогий ніби сюди йде.
Ілько сторопів. На таку зустріч він ніяк не сподівався. Тепер уже не було сумніву, що його шукають і, може, ще й поведуться як і з Гараськом. Його обсипало морозом. То зриваючи, то надіваючи шапку, він заметушився по хаті, зирнув у віконце. До землянки справді простував Гнат Убогий з Омеляном. Ількова тривога перекинулася і на Хариту:
— Чого ти, синку? То ж десь наші підходять.
— Не кажіть про мене!
— Та що з тобою? — уже насторожилась Харита. — Ну, піди в хатину.
Вона вже починала догадуватись про причину появи сина дома і приготувалась заступитись за дитину.
Ілько вскочив у хатину і став за дверима, але ж це була не схованка. Тоді він ліг за скриню, проте й тут його могли помітити. Стара скриня, кована залізом, була на коліщатах, він спробував залізти під неї, але зміг тільки засунути ноги.
Що менше було надії заховатися, то більше зростав у Ілька страх. Він уже був певний, що батько знає навіть, куди він утік, і, мабуть, щоб не подумали, що батько не пошкодував тільки чужого, тепер потягнуть і його. А Гарасько, напевно, всю вину звернув на нього. Від жалощів до себе й образи на батька горло перехоплювало спазмами. В цей час під вікном почувся Гнатів голос:
— Здоров, Якове… Підеш? Давно пора!
— А ти на побивку?
— Збирайся, ми зараз.
Ще в дитинстві, бавлячись з Климом, Ілько не раз залазив в простору скриню. Мати складала до неї своє шмаття і часто забувала замикати на колодку, яка висіла і зараз ніби з одкритим ротом. Почувши уже в сінцях кроки, Ілько стрибнув на дно скрині й накрився вигнутим віком. Од цвілі, від якої запрівало шмаття, в нього забило дух і почало перхотіти в горлі. Кашель кожну хвилину міг вибухнути з такою силою, що його почують і на вулиці.
Вони були вже в хаті. Ілько, запихаючи собі в рот шорсткий рукав, міг чути тільки їхні балачки. Гнат Убогий сказав досить сердечно, напевно, щоб не залякати зразу матері:
— Скрипите ще, Петрівно? Самі чи, може, пустили кого?
Мати скипіла:
— Кого б це я пустила? Може, й рук нікому буде
