Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

Бланш Піві, дружина Джаспера, з такою ж світлою шкірою, як і в нього самого, була щойно призначена президентом «Королівського саксонського клубу світських красунь» — організації, члени якої були настільки світлошкірі, що фотографія щорічного зібрання клубу помилково потрапила на сторінки газет для білих.

Джаспера щойно переобрали Великим віце-канцлером поважного клубу «Лицарі Піфій», тож було цілком природно, що його старша донька, Клариса, стала того року найяскравішою дебютанткою у світських колах і була представлена до «Коаліції світлих».

З її шовковистим золотаво-рудим волоссям, персиково-кремовим кольором шкіри і зеленими очима вона вважалась найпривабливішою серед дебютанток.

У день «Балу дебютанток» Клариса вирушила до центру міста, щоб придбати якісь особливі парфуми для цієї події. На третій поверх вона піднялася головним ліфтом, призначеним для білих, як робила вже кілька разів, коли бувала в центрі сама (чудово знаючи при тому, що представники її раси їздять на вантажному ліфті).

Вона знала, що її мама й татко прибили б її, якби дізналися, що вона гуляє центром ось так — бо, хоча й заохочували її обирати світлошкіре товариство, смертельним гріхом вважалося видавати себе за білу. Але дівчина втомилася від поглядів чорних, що витріщалися на неї у вантажному ліфті; до того ж вона поспішала.

Вродлива жінка у яскраво-синій вовняній сукні за прилавком дбайливо і чемно звернулася до Клариси:

— Ви пробували «Вайт Шоудерз»?

— Ні, мем, здається, ні.

Жінка нахилилася за прилавок, щоб дістати пробник.

— Спробуйте трохи цього. «Шалімар» дуже популярні, але, гадаю, вони заважкі для дівчини з такою світлою шкірою, та й узагалі.

Клариса бризнула трохи на зап’ясток і понюхала.

— О, вони чудові. Скільки?

— Ці за спеціальною ціною, двісті грамів за 98 доларів. Прослужать вам щонайменше шість місяців.

— Тоді я їх беру.

Дама була задоволена.

— Гадаю, вони вам чудово пасують. Будете сплачувати готівкою чи чеком?

— Готівкою.

Жінка взяла гроші та відійшла, щоб загорнути коробочку.

Чорний чоловік у картатім капелюсі й пальті не спускав очей із Клариси. Він згадав її фотографію в газеті й підійшов до неї.

— Вибач, ти часом не донечка Джаспера?

Завмерши від жаху, Клариса вдала, що не почула.

— Я твій дядечко Артис, брат твого татка.

Артис, який трохи хильнув і не знав, що того дня Клариса видавала себе за білу, фамільярно поклав руку їй на плече.

— Це я, твій дядечко Артис, дорогенька… Хіба ти не знаєш мене?

Продавчиня парфумів вийшла з-за рогу, побачила Артиса й заверещала:

— АНУ ГЕТЬ ВІД НЕЇ!

Вона підбігла до Клариси й обійняла її.

— НЕ ЧІПАЙ ЇЇ! ГАРРІ!.. ГАРРІ!..

Прибіг адміністратор поверху.

— У чому справа?

Не відступаючи від Клариси, жінка-захисниця загорлала на весь поверх:

— ЦЕЙ НІГЕР ЛАПАЄ МОЮ КЛІЄНТКУ! ВІН ЇЇ РУКАМИ ХАПАВ! Я БАЧИЛА!

— ОХОРОНА! — закричав Гаррі й обернувся до Артиса, звузивши очі. — Ти торкався білої жінки, хлопче?

Артис був шокований.

— Ні, сер, це моя племінниця.

Артис намагався все пояснити, але на той момент охоронець скрутив його, заломив руку йому за спину й виштовхав крізь чорний хід.

Продавчиня тим часом тим часом втішала Кларису:

— Усе гаразд, люба, той нігер або п’яний, або ненормальний.

Група дам, що зібрались навколо, наперебій висловлювала співчуття.

— Ще один п’яний негр… Бачите, що буває, коли з ними по- доброму?

Обдерши собі долоні й коліна об бетонну доріжку позаду універмагу, на яку його штовхнули, Артис сів на трамвай, що прямував на південь, і зайшов за дерев’яну перегородку з написом «Кольорові». Опустившись на сидіння, він гадав, чи дівчина в універмазі була все ж таки Кларисою.

Багато років по тому, коли Клариса вже була одружена й мала дітей, вона увійшла до кав’ярні Бриттлінґа, де він працював офіціантом, і дала йому 25 центів на чай. Але не впізнала його, як і він не впізнав її.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

10 серпня 1949 р.

Смуга невдач

Мабуть, ми старішаємо або втрачаємо глузд… Моя друга половинка, Вілбур, повертається додому третій день поспіль зі скаргами на головний біль. Хіба є щось у світі щось гірше, ніж чоловік, у якого невеличка мігрень? Ось чому, напевно, дітей народжуємо ми…

А мені самій було нестерпно читати газету, тож учора вранці я поїхала до Бірмінгема, щоб перевірити свій зір і — треба ж таке! — надягла окуляри Вілбура, а він начепив мої. Наступного разу купимо собі оправу різного кольору.

Утім, у мене все не так уже й погано. Чула, нещодавно була пожежа в салоні краси Опал, а Бідді Луїз Отис, якій у той час саме робили перманентну машинну завивку, заволала, як різана, бо думала, що то її голова горить. Насправді ж зайнявся жмут старого волосся в кошику для сміття. Вередлива Пташка, помічниця Опал, загасила вогонь, і все владналося.

Не забудьте проголосувати. Ніхто не висував свою кандидатуру проти Ґрейді Кілґора, але йому буде приємно, тож зробіть це все одно.

До речі, про Джаспера Піві знову написали в «Рейлроуд ньюз», і можна собі уявити, як пишаються Онзелл і Великий Джордж.

Дот Вімз

P. S. Клуб «Маринований огірок» знову провів щорічну церемонію «Пустощі з морозилки», і було весело, як завжди. Моя друга половинка знову заспівав «Червоні вітрила на заході сонця». Вибачте, друзі… Просто не можу змусити його вивчити ще одну пісню.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

14 вересня 1986 р.

Евелін і місіс Тредґуд гуляли на задньому подвір’ї, коли в осінньому небі над їхніми головами, радісно ґелґочучи, пролетіла зграя канадських гусей.

— Ох, Евелін, хіба вам не хотілося би полетіти разом із ними? Цікаво, куди вони прямують?

— Та кудись у Флориду чи, може, на Кубу.

— Ви так гадаєте?

— Напевно.

— Що ж, я б не проти полетіти до Флориди, але нізащо у світі не хотіла б опинитися на Кубі. Смоукі часто говорив, що ці гуси — його приятелі, і коли ми питали, куди він укотре зібрався, той казав: «Та просто йду слідом за дикими гусьми».

Вони проводили птахів очима, доки ті не зникли з очей, і продовжили свою прогулянку.

— Ви любите качок?

— Авжеж. Вони гарненькі.

— А я просто їх обожнюю. Я сказала б, що завжди любила дзьобастиків.

— Кого?

— Дзьобастиків. Ну, знаєте, свійська птиця, гусочки, курчатка, півники.

— А-а-а.

— Ми з Клео щоранку пили каву на задньому ґанку, дивилися, як сходить сонце, і слухали птахів… Завжди випивали три-чотири горнятка доброї міцної кави «Червоний діамант», їли тости з персиковим або м’ятним повидлом і розмовляли — ну, тобто я розмовляла, а він слухав. До нашого будинку прилітало так багато гарненьких пташок: вивільги, малинівки і найкрасивіші голуби. Таких птахів, як раніше, уже не побачиш.

Одного дня Клео вийшов надвір і показав мені на