Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

Ессі Рю супроводжуватиме церемонію грою на органі.

Ходімо, ходімо всі! Я неодмінно збираюся побувати там, оскільки моя друга половинка Вілбур буде дівчинкою, яка кидатиме квіти.

Ми з моєю другою половинкою ходили в кіно й дивилися «Таємниця вбивства Ґрейсі Аллен». Було цікаво, але краще приходити до сьомої — о сьомій квитки дорожчають.

До речі, преподобний Скроґґінз скаржиться, що хтось закинув його садову лавку на дах будинку.

Дот Вімз

В’язниця Кілбі

Етмор, Алабама

11 липня 1948 р.

За те, що оголив ножа перед двома ловцями собак, Артис Піві був доправлений до в’язниці Кілбі, більш відомої як «Ферма вбивць». Іджі та Ґрейді знадобилося шість місяців, перш ніж вони змогли витягти його звідти.

Дорогою туди Ґрейді казав Іджі:

— Це до біса добре, що він виходить саме зараз. Ще один місяць там він би не витримав.

Раніше Ґрейді працював там охоронцем, тож він знав, що говорив.

— Якщо, чорт забирай, його не прикінчать охоронці, це зроблять інші нігери. Я бачив, як там, усередині, гідні люди перетворюються на тварин. Чоловіки, в яких удома дружини й діти, вбивають одне одного через якогось хлопчика, який слугує їм за дівчинку… Жодна ніч у тюремному блоці не минала спокійно, а коли був повний місяць — ото вже стережися. Усі божеволіють та кидаються один на одного. Уранці після такої ночі ми входили й виносили звідти двадцять п’ять трупаків. З часом єдине, що відрізняє охоронця від в’язня, — це пістолет. Більшість із тих охоронців просто дурнуваті. Ходять у кіно дивитися Тома Мікса чи Гута Ґібсона, а потім повертаються додому і скачуть по своїх фермах, розмахують пістолетами, уявляючи себе ковбоями. Часом вони стають огиднішими за в’язнів. Ось чому я звільнився. Я бачив, як люди забивали нігера до смерті — просто щоб згаяти час. Кажу тобі, рано чи пізно це місце перемеле будь-кого. А відтоді, як у них з’явилися ті хлопці зі Скоттсборо, кажуть, справи взагалі гірше нікуди.

Тепер Іджі по-справжньому хвилювалася і шкодувала, що він не може їхати швидше.

Повернувши до воріт, від яких вела дорога до головної будівлі, вони побачили сотні в’язнів у грубій смугастій формі, які копали й сапали землю у дворі. Побачили також і охоронців. Ті поводились саме так, як і сказав Ґрейді — коли наближалась машина, починали хизуватися, гарцювали колами на своїх конях і зазирали в автівку. Іджі подумала, що більшість із них і справді скидаються на розумово відсталих. Тож, коли вивели Артиса, вона з полегшенням відзначила, що він живий і здоровий.

Хоча одяг його був зім’ятий, а волосся скуйовджене, Артис радів їм, як нікому в своєму житті. Не було помітно ні шрамів на його спині від різки, ні ґуль на голові. Він щиро посміхався аж до вух, простуючи з ними до машини. Він повертався додому…

Дорогою назад Ґрейді заявив:

— Отже, Артисе, тепер я відповідальний за тебе, тому більше не думай у щось вплутуватися. Ти мене чуєш?

— Не буду, сер. Я більше не хочу повертатися в те місце.

Ґрейді дивився на нього в дзеркало заднього огляду.

— Не солодко там, еге ж?

Артис засміявся.

— Так, сер, ой як не солодко, це точно… Паскудно було, сер.

Коли чотири години по тому вони побачили обриси сталеливарних заводів Бірмінгема, Артис розхвилювався, мов дитина, і захотів вийти з машини.

Іджі вмовляла його спочатку повернутися додому до Вісл-Стоп.

— Твоя мама, татко, Сипсі — усі на тебе чекають.

Але він благав залишити його в Бірмінгемі, лише на кілька годин, тож вони відвезли його на Північну 8-му авеню, де він попросив його висадити.

Іджі сказала:

— Будь ласка, постарайся бути вдома якнайшвидше, бо вони дійсно хочуть побачити тебе. Обіцяєш?

Артис відповів:

— Так, мем, обіцяю, — і побіг вулицею, сміючись від щастя, що нарешті повернувся до місця, яке вважав своїм.

Приблизно за тиждень він заявився до кафе, з гладким, мов скло, причесаним та укладеним волоссям, вельми показний у своєму новомодному капелюсі фірми «Ревел», пошитому в Гарлемі, з дуже широкими крисами. Це був дарунок від Мейдлін, щасливої, що він нарешті повернувся додому.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

7 вересня 1986 р.

Цього тижня в меню Евелін і Нінні були кукурудзяні палички, кола та домашні шоколадні тістечка.

— Люба, вам слід було приходити вранці — ви таке пропустили! Ми всі тут снідали, аж раптом встає Веста Едкок з висівковим кексом на голові й починає витанцьовувати перед нами гавайську гулу, просто посеред залу. Оце було видовище! Бідолашний старий містер Даневей так збудився, що довелося дати йому пігулку та відвести до кімнати. Джинін, маленька кольорова доглядальниця, змусила її сісти та з’їсти свій кекс. Вони наполягають, щоб ми їли такі щодня, аби закрепів не було. Коли доживаєш до нашого віку, травна система геть нікуди не годиться.

Вона нахилилася ближче й прошепотіла:

— Дехто з цих старих пускає гази й сам цього не усвідомлюює.

Нінні відсьорбнула коли.

— Знаєте, чимало з цих людей обурені, що тут є кольорові доглядальниці. Одна дама заявила, що глибоко в душі всі чорні ненавидять білих, і що, якби ці доглядальниці мали можливість, вони би повбивали нас усіх уві сні.

Евелін відповіла, що більшої дурниці ще не чула.

— От-от, я так і подумала тієї миті. Але то сказала ваша свекруха, тож я вирішила прикусити язика.

— Що ж, я не здивована.

— До речі, так вважає не лише вона. Ви не повірите, як багато людей у цьому місті поділяють її думку. Але я й на мить у це не повірю. Я прожила серед чорних усе моє життя. Знаєте, коли померла матінка Тредґуд і лежала в малій вітальні, того вечора ми визирнули у вікно, а там, у дворі зібрались усі кольорові жінки з Трутвілля, одна за одною, встали під вікном і заспівали один зі старих негритянських спірічуелів: «Коли я буду на небесах, я сяду і спочину…» Я ніколи цього не забуду. Ніколи більше не чула такого співу. Досі, як згадаю, шкіра сиротами вкривається.

Або візьміть Іджі, наприклад. Вона мала друзів у Трутвіллі не менше, ніж у Вісл-Стоп. Завжди бувала там і виголошувала прощальну промову, коли помирав хтось із її друзів. Якось вона зізналася мені, що вважає їх кращими за деяких білих. «Погані нігери — просто погані, Нінні, — сказала вона, — а от білі мерзотники — гірші за псів».

Звичайно, казати за всіх я не можу, але я ніколи не бачила більш відданої комусь людини, ніж Онзелл була віддана Рут. Рут була її улюбленицею, і вона цього не приховувала. Онзелл нікому не