Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв
Наставник поправив навушники, поклав долоню на холодне чоло попаданця. Якби у палаті знаходився сторонній спостережник, він би побачив, що долоня Солтиса занурилась у голову учня. Після тривалого мовчання Наставник продовжив:
– Казав я вам, що самовневненість до доброго не веде. Лана, до речі, тоді загинула саме від самовпевненості. Вона ж була спадковою відьмою. Справжньою, з тих, в котрих на хребті росте чорне волосся і закінчується волохатим хвостиком. Її мати ще в дитинстві відрізала хвостик й засушила його. Він став твердим і зберігався у сірниковій коробці. Я ту коробку в руках тримав. Потім Лана зробила з хвостика атрибут і навчилась оперувати ним у Мінорному ритуалі. Вона досягла дорослого рівня у вузькій практиці й не вчилась іншому [35]. Зовсім не вчилась, не практикувала, не цікавилась. Була впертою. Казала: навіщо ускладнювати, коли хвостик дає рівний потік енергії та ще й відлякує приблудних хуменів. Самовпевненість. Все, чого ми досягаємо, добре лише до пори до часу. Коли ж прийшлось протистояти Зміям, вона не знайшла, як їх блокувати. Цей клан корінний, він споріднений з нашими землями чи не від часів палеоліту, тут вже нічого не вдієш. Першими вони ніколи не нападають. Коли одужаєш, ми з тобою про них поговоримо.
Солтис зняв долоню з голови еспера, відтак заговорив знов:
– Тим Ярковським, якого знали в опорній реальності, ти вже не будеш ніколи, це факт, але думаю, що дана обставина – до кращого. Ґоху, аби ти знав, сотворили не для того, щоби мучити демонів, а для… – він зморщив ніс, підбираючи точні слова. – Скажімо так: для благої концентрації надто розгалужених і запутаних карм. До речі, та частина твого «я», що нині перебуває у Ґосі, найбільш захищена й практично не потребуватиме ритуального відновлення. А це ж не просто частина, а те, що ти у своєму невігластві називаєш монадою. Зрештою, – він винувато гмикнув, – це не важливо. Нехай буде монада. Я мав би тобі розповісти більше, але вже як вийшло… – Він підвівся з ліжка, щільніше загорнувся у плащ. – Так що подякуй зміїним відьмам, які, прийнявши тебе за хумена, відправили до ремонтного цеху. Як писав Ніцше, все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. А якби він зміг редагувати свої твори тепер, то додав би: те, котре – холод, те, яке – смерть, не завжди здатне відібрати зібрану за життя силу.
* * *Востаннє Майстер трунків відвідував Парковий Дім дванадцять років тому. Ця споруда завжди викликала в нього відразу. Особливо восени й навесні, коли рослинність не захищала стіни від споглядання. Майстер не розуміє архітекторів, що вмонтовували у будівельні проекти власні психози. Дійшовши до четвертого поверху, він бачить прочинені двері Нумізматичного клубу і Балтера, що сидить, схилений над прямокутниками пожовтілих банкнот з портретами Сун Ятсена.
Відчувши присутність Майстра, той відривається від грошей старого Китаю і радісно вигукує:
– Какие люди! А я уже, грешным делом, решил, что никогда тебя не увижу.
– Ты, Антей, всегда был пессимистом.
– И как ты там в столице? – Балтерові очі сканують дорогий костюм Майстра, його шовкову краватку і лаковані «саламандри». – Вижу, что не бедствуешь.
– Нет, не бедствую. И я к тебе по делу.
– Да? Я слушаю.
– Я ищу одну редкую монету. На подарок коллеге.
– Какую именно?
– Двадцать гульденов золотом.
– Это… – нумізмат на мить завмирає, підозріло дивиться на Майстра, відтак чітко артикулює:
– Это очень дорогой подарок. Эти монеты весьма редко встречаются. Особенно в хорошем качестве. Ты же не подаришь человеку стёртый экземпляр.
– Говорят, одну такую тебе приносили.
– Это было давно, очень давно… – Балтер відвертається до вікна. – Я наведу справки, поищем… И ты специально приехал, чтобы… приехал ради монеты?
– Меня пригласили прочитать лекцию. Сегодня вечером в Банкетном зале.
– О чём лекция?
– О классических охотничьих настойках девятнадцатого века. Здешние производители алкоголя продвигают новые бренды, вот и я пригодился.
– Да, времена изменились… – Антей Маркович знімає окуляри; без них його обличчя здається зовсім зів’ялим і беззахисним. – Спиртзаводы заказывают лекции таким зубрам… Ты не думай, я ведь помню твои лекции времён общества «Знание». Я всё помню. Как ты нам о змеях рассказывал, о тропических пауках. Это были рассказы выдающегося натуралиста.
– Всё меняется. Как там наш общий друг?
– Кто?
– Коля Осинский. Говорят, вышел на Лондонскую биржу, скоро миллиардером станет. А что тут, в городе, о нём говорят?
– Мы с ним давно не виделись, – Балтер знову одягає окуляри.
– А что так?
– Ты не знаешь? – погляд Антея Марковича повертається до банкноти з портретом китайського реформатора.
– Я был за границей. Местные новости туда доходят только через Фейсбук.
– Он обвинил нашу Илону в отравлении жены и её гостей.
– Пелагею отравили? – Майстер відчуває потребу присісти, й тільки страх розбудити біль у спині його стримує.
– Да. Скоро два года будет. Илона тоже тогда погибла. Тоже от яда. Этот идиот Бусурманко – помнишь его? – что-то там напутал с шампанским. Он всегда всё путал… В общем, это дикая история, неприятная, и я не верю, что Илона…
– Её вину доказали?
– В том-то и дело, что ничего они не доказали. Осинский нанял шарлатана, который якобы увидел в магическом шаре, как Илона травила людей на вечеринке. Потом этот шарлатан нашёл козла отпущения – Диму, племянника Любы Миртовой-Косаченко, нашей местной поэтессы. Такой спокойный, приветливый молодой человек. Компьютеры продавал. Так этого Диму под пытками заставили признаться, что он продал Илоне яд. Представляешь?
– А яд он откуда взял?
– Признался, что сам его сделал.
– Сам сделал… – в очах Майстра виникає холодна тінь. – Его осудили?
– Суд назначили на январь. Люба уже все власти оббегала,
