Українська література » Сучасна проза » Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

Читаємо онлайн Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв
клієнт має абсолютне моральне право звернутись до незалежних експертів для оцінки, скажімо так, адекватності ваших умовиводів.

– Умовиводів?

– Мені також не подобається це слово, – радісно кивнув головатий. – Воно претензійне. Давайте ми з вами не будемо надалі його використовувати. Домовились. Але тоді ви самі маєте повідомити мені те правильне слово, яким ви самі означаєте свій кінцевий продукт.

– Сліди на стежці.

– Перепрошую? – Бондаренко схилив свою візантійську голову на праве плече і глипнув очима.

– Я знаходжу сліди минулого.

– То ви – слідопит?

– Чінґачгук! – пхикнув Осинський.

– Ви ж самі хотіли правильного слова, – знизав плечима Ярковський. – А я більш правильного не знаю. Люди хочуть знайти правду і я шукаю її сліди.

– Тобто, люди хочуть, а ви – ні? – очі психоаналітика глипнули ще раз. – Особисто вам до правди байдуже? Я вас правильно зрозумів?

– Я не розглядаю правду, як свій кінцевий продукт.

– Чому?

– Тому що правда в кожного своя. Я кажу, куди ведуть сліди, а клієнт вже сам знаходить там свою правду. Або ж не знаходить, якщо та правда йому неприємна.

– А ось ти на що натякаєш! – реготнув Осинський. – Думаєш, знайшов щось мені невигідне?

– Вам видніше.

– Отут ти правий, мені видніше, – Осинський сильно ткнув сигарою у попільничку, від чого та розвалилась. – І я, до твого відома, не якійсь там «кінцевий продукт» у тебе купував і не «деталізацію обставин», а дав тобі конкретне завдання. Забув?

– Чого ж, пам’ятаю.

– І яке?

– Знайти того, хто робить трунки.

– Ти знайшов?

– Поки що ні. І якщо буду тут сидіти, то ніколи не знайду.

– Я досі тобі термінів і дат не визначав, – нагадав власник «Адміралу». – Але тепер хочу, аби ти вийшов на виробника за два тижні. Не пізніше ніж за два тижні. Я сказав – ти почув. Крапка.

– Значить, ми можемо повернутись до міста?

– Можете, – кивнув Осинський. – Але за вами наглядатимуть.

Sаня не спала. Коли Ярковський повернувся до гостьової спальні, вона висунула носик з-під ковдри:

– І що?

– Вертаємось до міста.

– Коли?

– Завтра.

– Ще чогось казав?

– Приїхав з психоаналітиком.

– …?

– Людське, занадто людське, – еспер стрибнув на ліжко, доторкнувся губами до холодного вушка подруги. – Жирні коти завжди очікують на кидалово. А раптом шаман мальований.

– І тебе це все ще не задрало?

– Це входить в професію, мала. Нічого не вдієш.

– Входить в професію… – повторила, наче смакуючи звуки, Sаня. – Сумно.

– Це не твої проблеми, – його губи перемістились з її вушка до шиї і нижче; потім ще нижче. – Лише мої.

– Не грайся в лицаря. Ми – одна команда, відповідати разом будемо.

– Це не правильно.

– А як правильно?

– Як робив Солтис. Він не підставляв учнів. Брав все на себе.

– Він був Наставником.

– Так.

– Він був великим магом.

– Так.

– Ти береш на себе таке, чого тобі не підняти.

– А я спробую.

Деякий час вони лежали мовчки. Його рука пестила стегна дівчини, а губи – те, що між стегнами.

– Чому ти легко заходиш на петлі, а інших вивертає? – Sаня відсторонилась. Делікатно, проте рішуче.

– Я не заходжу, – відкинувся на подушку Ярковський. – Це ж лише ілюзія, що можна зайти у потоки часу. Насправді все складніше. Колись я сприймав час як послідовність подій, потім як коловорот подій. Але якщо звільнити час від подій, звільнити його від всього, що йде одне за другим, то він стає іншим.

– Яким?

– Розплетеним. Він наче складається з багатьох паралельних потоків, з різних реальностей, шарів, мембран. І всі вони мають різну швидкість. І час направду зациклений. Велетенська така петля, а в ній ще петлі – більші, менші, зовсім маленькі. Я не заходжу на петлі, я розподіляю себе – звучить дивно, правда ж? – по бокових потоках, розкладаю свою стрижневу сутність на бокових петлях. На деяких з них ми з тобою ще не зустрілись і, навіть, не народились. А на інших ми вже давно померли. Але моя свідомість… навіть не моя, а свідомість стрижневої сутності, сприймає це як входження, мандри, різні там проникнення. Свідомість сприймає мембрани як Стражів, як тумани, хмари. Солтис казав, що наші уявлення – останній бастіон людського. І таки мав рацію. Уявлення завжди все спотворюють, фільтрують, перетворюють на звичне, на людське. Спотворюють для того, щоби ми не збожеволіли. Щоби втримались на петлях. Нам для психічної рівноваги потрібна хоч якась уявна основа. Хоча б щось звичне, нехай перекручене, але складене з понять буденної реальності, зі знайомих нам елементів. Сьогодні я бачив новий образ Стража: слонячу голову на велосипедних колесах, прикинь. Такого не буває, але ж слони і велосипеди бувають. Свідомість ліпить образи з візуальних блоків.

– Які ж ми примітивні.

– Радше – обмежені. Люди не можуть без впевненості. Нам конче потрібна впевненість. Хоча б мінімальна впевненість, що десь є «альфа», а десь – «омега». Але вся хитрість в тому, що їх немає, мала. Розумієш, немає. Зовсім. Ані початку, ані кінця. І лінійної середини між ними також немає. Є лише петлі, суперпетлі і мегапетлі. Деякі зі спокійними потоками, деякі закручені, а інші зовсім божевільні. Ну, про божевільні петлі ти знаєш… А десь на найбільшій мегапетлі заховане найбожевільніше божевілля. Те, яке ми називаємо творінням світу.

– Вона така самотня.

– Хто? – не зрозумів Ярковський.

– Твоя стрижнева сутність. А ще все те, що розкладене по петлях і сховане під купою твоїх фантазій, – Sаня зітхнула. – Ти кончений хімарь. Жах.

– А ти мені поспівчувай.

– Легше стане?

– Не впевнений.

– Але ж ти рано чи пізно все одно злетиш з колес.

– І таке може бути.

– Входить в професію?

– Типу того.

Деякий час вони лежали мовчки. Відтак Sаня спитала:

– А де ж серед усього того Бог?

– Невідомо.

– На отій найбільшій мегапетлі?

– Якщо він там, то він мертвий. Як у Ніцше.

– Але ти думаєш, що не там?

– Мертвий Бог – це неправильно, – Ярковський раптом відчув, як тілом котиться тепла хвиля втоми. – Нумо ще поспимо, мала.

Відповіді він не дочекався.

19

Наступного дня Ярковський знов стояв перед Парковим Домом.

«Де живуть змії, там знайдеш отруту», – сказав він собі.

Відтак увійшов і піднявся сходами на четвертий поверх. Балтер сидів у своєму кабінеті. Він ледь помітним порухом голови відповів на привітання, підвівся, зачинив на засувку двері.

– Если бы я знал, что ты… – почав Антей Маркович.

Ярковський перебив старого:

– Отруту до салону принесла ваша племінниця. До речі, забув перевірити, вона часом не в році Змії народилась?

– Как… Как ты смеешь… – Балтер захлинувся власним обуренням, закашлявся, вкрився червоними плямами.

– Антей Маркович, співчуваю. До речі, це Бусурманко

Відгуки про книгу Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: