Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Він! — відповів Коров’єв і вказав пальцем на кота.

Поплавський вирячив очі, гадаючи, що недочув.

— Ні, несила, нема моці, — шморгаючи носом, правив Коров’єв, — як згадаю: колесо по нозі… Саме колесо пудів з десять важить… Хрусь! Піду, ляжу до ліжка, забудуся сном, — і тут він зник із передпокою.

А кіт ворухнувся, зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки, розтулив пащу й сказав:

— Ну, я надав телеграму. Далі що?

Максиміліянові Андрійовичу відразу ж запаморочилося в голові, руки й ноги йому заціпеніли, він впустив валізку й сів на стільця навпроти кота.

— Я, здається, руською мовою питаю, — суворо сказав кіт, — далі що?

Та Поплавський не дав жодної відповіді.

— Пашпорт! — тявкнув кіт і простяг пухлу лапу.

Нічого не тямлячи й нічого не бачачи, окрім двох іскор, що палали в котячих очах, Поплавський вихопив з кишені пашпорта, немов кинджала. Кіт зняв із піддзеркального столика окуляри у грубій темній оправі, надів їх на морду, через що зробився ще ваговитішим, і вийняв із двигтючої руки Поплавського пашпорт.

«От цікаво, чи знепритомнію я, чи ні?» — подумав Поплавський. Здалека лунали схлипування Коров’єва, передпокій сповнився запахом етеру, валер’янки та ще якоїсь нудотної мерзоти.

— Яким відділенням видано документ? — запитав кіт, вдивляючись у сторінку. Відповіді не дійшло.

— Чотириста дванадцятим, — сам собі сказав кіт, водячи лапою по пашпорті, якого він тримав догори ногами, — ну так, певна річ! Мені це відділення знайоме! Там усякому видають пашпорти! А я б, наприклад, не видав такому, як ви! Нізащо не видав би! Поглянув би тільки раз в обличчя, і моментально б дав одкоша! — кіт до того розсердився, що жбурнув пашпорта на підлогу. — Ваша присутність на похороні відміняється, — вів він далі офіційним тоном, — потрудіться відбути до місця помешкання. — І гаркнув у двері: — Азазелло!

На його оклик до передпокою, кульгаючи, вбіг маленький, обтягнений чорним трико, з ножем, засунутим за шкуратяний ремінь, рудий, з жовтим іклом, з більмом на лівому оці.

Поплавський відчув, що йому бракує повітря, підвівся зі стільця й позадкував, тримаючись за серце.

— Азазелло, проводь! — наказав кіт і вийшов з передпокою.

— Поплавський, — тихо прогугнявив прибулий, — сподіваюсь, усе вже зрозуміло?

Поплавський кивнув головою.

— Повертайся негайно до Києва, — правив Азазелло, — сиди там тишком-нишком, як те ягнятко, і про жодні квартири у Москві не мрій, добрав?

Цей маленький, що вганяв у смертельний жах Поплавського своїм іклом, ножем та кривим оком, сягав економістові лиш по плече, та діяв завзято, доладно й організовано.

Перш за все, він підняв пашпорта й подав його Максиміліянові Андрійовичу, і той узяв його мертвою рукою. Потім той, кого йменують Азазеллом, однією рукою підняв валізу, другою розчахнув двері і, узявши під руку дядька Берліоза, вивів його на підійстя сходів. Поплавський привалився до стіни. Без усякого ключа Азазелло відкрив валізу, вийняв із неї здоровенну смажену курку без однієї ноги, завинуту в просалену газету, і поклав її на підійстя. Тоді витяг дві зміни білизни, бритв’яний ремінь[247], якусь книжку й футляр і все це струтив ногою у шахту сходів, крім курки. Туди ж полетіла й спорожніла валіза. Чути було як вона грюкнула внизу і, судячи зі звуку, від неї відлетіло віко.

Потім рудий розбійник вхопив за ногу курку, і всією цією куркою, плиском, сильно й страшно так вгатив по шиї Поплавського, що тулуб курки відскочив, а нога залишилася в руках Азазелла. Усе змішалось у домі Облонських[248], як слушно висловився знаменитий письменник Лев Толстой. Саме так сказав би він у цьому разі. Так! Усе змішалося в очах Поплавського. Довга іскра промайнула йому перед очима, затим змінилася якоюсь жалобною змією, що загасила на мить травневий день, — і Поплавський полегів додолу сходами, тримаючи в руці пашпорта. Долетівши до повороту, він вибив на наступному підійсті ногою віконну шибку й сів на сходинці. Повз нього проскакала безнога курка й звалилася в шахту. Азазелло, що залишився нагорі, умить обгриз курячу ногу й кістку засунув у бічну кишеньку трико, повернувся до квартири і з гуркотом замкнувся.

У цей час знизу стали чутися обачні кроки людини, що піднімалася угору.

Пробігши ще один марш сходів, Поплавський сів на дерев’яний тапчанець на підійсті і звів подих.

Якийсь малесенький літній чоловік із надзвичайно сумним обличчям, у чесунчевому старовинному костюмі й штивному солом’яному брилі з зеленою стрічкою[249], спинаючись угору сходами, зупинився поруч із Поплавським.

— Дозвольте вас запитати, громадянине, — із сумом спитав чоловічок у чесунчі, — де квартира номер п’ятдесят?

— Вище! — уривисто відповів Поплавський.

— Уклінно вам вдячний, громадянине, — так само сумно сказав чоловічок і пішов угору, а Поплавський підвівся й побіг донизу.

Постає запитання, чи, бува, не до міліції поспішав Максиміліян Андрійович скаржитися на розбійників, які вчинили над ним насильство за білого дня? Ні, за жодні скарби ні, про це можна сказати певно. Прийти до міліції й сказати, що от, мовляв, зараз кіт в окулярах читав мого пашпорта, а далі людина в трико, з ножем… ні, громадяни, Максиміліян Андрійович був насправді розумною людиною!

Він був уже внизу й побачив біля самих вихідних дверей двері, що вели до якоїсь комірчини. Шибка у цих дверях була вибита. Поплавський сховав пашпорта до кишені, озирнувся, сподіваючись побачити викинуті речі. Та їх не було й сліду. Поплавський і сам здивувався, наскільки мало це його засмутило. Його переймала інша цікава та зваблива думка — перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. Справді-бо, якщо він довідувався про те, де вона міститься, то, знати, йшов до неї вперше. Отже він тепер прямував безпосередньо до лап тієї компанії, що засіла в квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з цієї квартири. На жоден похорон жодного небожа Максиміліян Андрійович, певна річ, уже не збирався, а до потягу на Київ часу було доста. Економіст озирнувся й пірнув до комірчини.

У цей час далеко нагорі грюкнули двері. «Це він увійшов…»— із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, пахло мишами й чобітьми. Максиміліян Андрійович примостився на якомусь цурпалку й вирішив чекати. Позиція була зручною, з комірчини навпрост було видно вихідні двері шостого парадного ходу.

Та чекати довелося довше, аніж гадав киянин. Сходи увесь час були чомусь порожніми. Чути було добре, і нарешті у п’ятому поверсі грюкнули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. «Йде донизу». Відчинилися двері поверхом нижче. Крочки стихли. Жіночий