Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Та розумні люди на те й є розумними, щоб розбиратися в складних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу переказали спотвореною. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова «Берліоза», яке набуло форми «Берліоз» і потрапило у кінець телеграми. З такою поправкою зміст телеграми ставав ясним, але, певна річ, трагічним.

Коли вщух вибух горя, що вразило дружину Максиміліяна Андрійовича, той негайно став збиратися до Москви.

Слід відкрити одну таємницю Максиміліяна Андрійовича. Без сумніву, йому було жаль жінчиного небожа, що загинув у цвіті літ. Але, річ ясна, як людина ділова, він розумів, що жодної особливої потреби в його присутности на похороні немає. І все-таки Максиміліян Андрійович дуже квапився до Москви. У чому ж була річ? В одному — в квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно. Не знати чому, та Київ не подобався Максиміліянові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви настільки точила його останнім часом, що він став навіть зле спати[245].

Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з обрієм. Його не тішив той приголомшливий своєю красою краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князя Володимира[246]. Його не веселили соняшні плями, що грали навесні на цегляних доріжках Володимирської гори. Нічого цього він не хтів, він хтів одного — переїхати до Москви.

Об’яви в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на меншу площу в Москві не давали жодних наслідків. Охочих не знаходилося, а якщо вони зрідка й траплялися, то їхні пропозиції були недобросовісними.

Телеграма вразила Максиміліяна Андрійовича. Це був момент, який прогаяти було б гріх. Ділові люди знають, що такі моменти не повторюються.

Одне слово, незважаючи на будь-які труднощі, треба було спромогтися успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, дуже складно, та складнощі ці треба було будь-що подолати. Досвідчений Максиміліян Андрійович знав, що першим та неодмінним кроком мав би бути наступний крок: треба було, за всяку ціну, бодай тимчасово, прописатися у трьох кімнатах покійного небожа.

У п’ятницю вдень Максиміліян Андрійович увійшов у двері кімнати, у якій розташувалось домоуправління будинку № 302-біс на Садовій вулиці в Москві.

У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображав у декількох картинках способи оживлення втоплих у річці, за дерев’яним столом самотнім одинцем сидів середнього віку неголений чоловік із стривоженими очима.

— Чи можу я бачити голову правління? — чемно прознався економіст-пляновик, знімаючи капелюха та ставлячи свою валізку на порожній стілець.

Це, здавалося б, простеньке запитання, чомусь так засмутило чоловіка, що він аж змарнів з виду. Косячи в тривозі очима, він пробелькотів нерозбірливо, що голови немає.

— Він на квартирі в себе? — запитав Поплавський. — Маю найпильнішу справу.

Чоловік відповів знову ж дуже недоладно. Та все ж таки можна було здогадатися, що голови на квартирі немає.

— А коли він буде?

Чоловік нічого не відповів на це й з якоюсь тугою поглянув у вікно.

«Ага!» — сказав собі розумний Поплавський і попитав про секретаря.

Дивний чоловік за столом аж зашарівся від натуги й сказав нерозбірливо знову ж, що секретаря також немає… коли він прийде, невідомо і… що секретар хворий…

«Ага!..» — сказав собі Поплавський, — але ж хто-небудь є у правлінні?

— Я, — кволим голосом озвався чоловік.

— Бачите, — поважно промовив Поплавський, — я є єдиний спадкоємець покійного Берліоза, мого небожа, який загинув, як вам відомо, на Патріярших, і я повинен, згідно з законом, прийняти спадщину, що складається з нашої квартири номер п’ятдесят…

— Не в курсі я, товаришу, — тоскно перебив чоловік.

— Але дозвольте, — гучним голосом сказав Поплавський; — ви член правління й повинні…

Та тут до кімнати увійшов якийсь громадянин. Уздрівши прибулого, чоловік за столом сполотнів.

— Член правління П’ятнажко? — запитав в чоловіка прибулий.

— Я, — ледь чутно відповів той.

Прибулий щось прошепотів чоловікові, і той, вкінець засмучений, підвівся зі стільця, і за кілька секунд Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління.

«Ач, яка притичина! Це ж треба таке, щоб їх усіх одразу…» — з досадою думав Поплавський, перетинаючи асфальтовий двір та кваплячись до квартири № 50.

Тільки-но економіст-пляновик задзвонив, двері відчинили, і Максиміліян Андрійович увійшов до напівтемного передпокою. Здивувала його дещо та обставина, що не знати було, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім здоровезного чорного кота, що сидів на стільці.

Максиміліян Андрійович покахикав, потупцював ногами, і тоді двері кабінету розчинилися, й до передпокою вийшов Коров’єв. Максиміліян Андрійович вклонився йому чемно, але з гідністю, і сказав:

— Моє прізвище Поплавський. Я є дядьком…

Не встиг він договорити, як Коров’єв вихопив із кишені брудну хустку, утикнувся у неї носом і заплакав.

— …покійного Берліоза…

— Авжеж, авжеж, — перебив Коров’єв, віднімаючи хустку від обличчя. — Я щойно глянув на вас, здогадався, що це ви! — Тут він затрусився від сліз і став голосити: — От, горе, га? Та що ж це таке коїться? Га?

— Трамваєм задавило? — пошепки спитав Поплавський.

— Геть-чисто! — крикнув Коров’єв, і сльози побігли йому з-під пенсне дзюрком. — Геть-чисто! Я був свідком. Вірите — раз! Голова — геть! Права нога — хрусь, пополам! Ліва — хрусь, пополам! Он до чого ці трамваї доводять! — І, бувши, очевидно, не в змозі стримати себе, Коров’єв дзюбнув носом у стіну поруч із люстром і став здригатися в риданнях.

Дядько Берліоза був щиро вражений поведінкою невідомого. «От, кажуть, не буває в наш вік сердешних людей!» — подумав він, відчуваючи, що йому самому починають свербіти очі. Проте водночас прикра хмаринка набігла йому на душу, і зразу ж промайнула змійкою думка про те, чи не прописався, бува, цей сердешний чоловік у квартирі покійного, бо й такі приклади у житті траплялися.

— Пробачте, ви були другом мого покійного Миші? — запитав він втираючи рукавом ліве сухе око, а правим вивчаючи розчуленого печаллю Коров’єва. Та той остільки зайшовся плачем, що несила було щось урозуміти, крім повторюваних слів «хрусь і пополам!» Наплакавшись досхочу, Коров’єв відліпився нарешті від стінки й вимовив:

— Ні, не можу більше! Піду прийму триста крапель етерової валер’янки! — І, звернувши до Поплавського геть заплакане лице, додав: — Ось вони, трамваї ці!

— Я вибачаюся, ви мені надали телеграму? — запитав Максиміліян Андрійович, болісно