Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

Я зістрибнула з ліжка, серце калатало. Потім таки лягла і глибоко вдихнула. У кімнаті пахло попелом, конваліями та чоловічим одеколоном. «Попелом тягне від моїх джинсів, одеколон мого батька, він заходив мене провідати, чи я сплю, а конвалії – мамині парфуми, вона теж заходила, вони завжди заходять!» – сказала я вголос, упевнено та дзвінко. «Звісно, усе саме так, як ти кажеш. Ти – молодець, крихітко», – почула гарно поставлений чоловічий голос і провалилася в міцний сон.

Сьогодні від самого ранку в мене страшенно боліла голова. Милиця каже, що голова болить, коли наповнена гидотними думками. Моя голова зранку думала про різні речі: про те, чи повернеться коли-небудь Аделіна, і намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделіні не слід; про те, що з кожним днем мені все важче сприймати батька, він мене майже так само дратує, як Клята Шу; звісно, що голова думала і про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефині, що мені зле, і пішов додому. Людина з такою бездоганною репутацією, як у мене, завжди знаходить розуміння керівництва.

Удома я побачив Кляту Шу. Вона сиділа за столом, похмура, зіщулена, і здавалося, що вона зменшилася в розмірах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невідомої, яка стоїть у рамці в чужій квартирі. Наче заходиш, бачиш фотокартку і не розумієш, яке відношення зображена на ній жінка має до цього приміщення. Гість запитує: «Хто це?» А господар не розуміє, про що його питають. «Привіт, – утім, промовив до Клятої я. – Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?»

Ви здивовані тим, що я вітаюся? Зараз поясню. Учора Клята Шу та батько подарували мені дуже зручний комп’ютерний фотель, шкіряний, пружний. Ініціатором цього подарунку виступила Клята, про неї можна говорити будь-що, але вона спостережлива, побачила, що на старому відвалилося коліщатко. Я бачив у вікно, як вони цей фотель тягли. Удвох підтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смішно і сумно водночас…

Клята Шу теж була здивована – чи то через мою несподівану появу, чи через вітальні слова. «Ну, привіт-привіт, – казала вона. – Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?» – «А я додому прийшов, до речі». – «Це я бачу». – «А ти що тут робиш?» – вона знову дратувала мене, і стриматися я був не здатний, буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю, та хто вона така? «Я листи пишу». – «Які?» – «Ти знаєш, що сьогодні Міжнародний день жертв насильницьких злочинів?» Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олівцем креслила щось на папірці. «То ти пишеш листи підтримки жертвам насильницьких злочинів?» – «Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнім родичам. В абетковому порядку. Зі зворотною адресою. Цією. І від твого імені. І дописую, що прагну негайної відповіді». – «У тебе зовсім дах поїхав?» – «Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналітику Хрінів. Іди собі, усі інші кімнати до твоїх послуг. Мені зле».

«Може, поговоримо?» – «Про що?» – «Ха, так! Звісно, про що говорити з таким зарозумілим хлопчиськом?» – «Я ніколи не казала, що ти – хлопчисько. Тим більше – зарозумілий». – «Може, і не казала, але думала». – «Та не думала я. Будеш ти мені тут варнякати, що я думала, а що – ні. Я думала, що ти – невдячна мала потвора і що писок тобі начистити слід. Щоб подумати, що ти – хлопчисько, треба бути добрішою». Такою агресивною я Кляту ніколи не бачив. Щоб вона мені так цвікала у вічі «малими потворами»? Ніколи такого не було, її зброєю була дурнувата усмішка. «Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурні підлітки…» – «Це ти мені говориш?» – Шу відкинула голову та зареготала. А потім стала плакати, так нестримно, так раптово, цього я зовсім не очікував, та я був приголомшений! «Та що, блін, трапилося?» – я не помітив, як став трусити її за плечі.

«Добре. Ти все одно не зрозумієш, та і навіщо воно тобі?» Ось у цьому вона була права, мені це було ні до чого. Але, як це я – і не зрозумію, я що, на її думку, бовдур? «А ти спробуй пояснити». – «О’кей. Мене запросили на дитячий день народження». Я загальмував. «Що?» – «Я ж казала, не зрозумієш, от чого ти щокаєш?» – «А ти б зрозуміла, якби побачила дорослу тітку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи мені якесь путнє пояснення. Хоча б одне». Після цих слів вона знову почала плакати. «Тобі випити принести?» – «Давай». Вона рукою витерла собі під носом, так само робив і батько, зараз вони здалися мені такими схожими, що я подумки всміхнувся. «Для таких речей треба використовувати носовика». – «Ваша правда, пані Віолетто Вайґель-Вітовська», – відповіла Клята. І я засміявся. «Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво». – «Та вже не втечу».

«Розповідай». – «Це порядне питво?» – «Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвідчитися в його порядності». – «А що це?» – «Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести це віскі». – «Коньяк, розведений віскі. Дожилася». – «Якщо тебе це втішить, то я до такого дожився на дев’ять років раніше». – «Утішить, еге». – «Розповідай». Вона добряче ковтнула. Чоловічий ковток. «Та тут нема що розповідати, якщо чесно. Розумієш, у моїх друзів та знайомих, у переважної більшості, вже є діти, досить дорослі». – «Розумію, вони твої однолітки? Ну так тобі ж уже за тридцять, це нормально». – «Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з’явився один». – «Хто? А батько про це знає?» – «Знає, звісно, полохливий ти мій захиснику батьківських