Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

частинка, а як окрему особистість, у якій від тебе може бути тільки прізвище, а збіг прізвища буває не більше ніж збігом. Він відчув, що ти здатний відповідати за себе, це для нього було головним критерієм». – «Можливо, але чому він це усвідомив тільки коли згасав?» – «Не знаю, якби це знати, ніяких проблем між батьками та дітьми не було. А як поводився ти з Максом?» – «Та погано поводився. Відверто кажучи, я наслідував власного батька. Хоча в дитинстві та юності сам собі присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячу присягу». – «Ти теж гнітив його особистість?» – «Гірше. Знаєш, насправді я не гнітив нічого, бо взагалі не думав про його особистість. Живе собі така мала дитинка, Максик. То й усе. Довіри як такої поміж нами не було. Макс до певного віку ставився до мене надзвичайно підозріло, особливо, ти тільки не регочи, що стосується його дівчат». – «Поки я реготати не буду, бо не розумію, про що йдеться». – «Пояснюю. Він завжди вважав мене гарним, набагато вродливішим за себе, уже не знаю, чому саме, але факт. І тому йому здавалося, що варто познайомити зі мною дівчину, вона закохається в мене й покине його. Смішно, так, але це було. Я думав, що то були дитячі вибрики, але помилявся. Конкуренція, він завжди сприймав мене як конкурента. А я його ніяк не сприймав. Дитина – та й годі. Хоча, ти подивися, він рано отримав самостійність, порався сам, намагався облаштуватися, підтримував діда, коли я емігрував, до речі, і професію він обрав сам та довів, що це був правильний вибір. Мені було не до вподоби, що він займатиметься фінансами, Віолетті також, ми бачили його юристом.

Знаєш, проявом великої довіри до мене, його кроком назустріч і моїм кроком назустріч є те, що він хотів познайомити мене зі своєю дівчиною, для нього це було вкрай важливо. Та це прорив! Я навіть уявити собі такого не міг, щоб він мене з кимось познайомив, я ж тобі кажу, що такого ніколи не траплялося, хоча він міг розповідати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь поділася, я думаю, що він більше через це засмучений, ніж через появу твоєї світлої постаті. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, вештатися тут буде постійно в трусах, втручатися в їхні стосунки та стиль життя; ще може він, себто я, – мудак? Могло б таке бути?» – «Цілком вірогідно», – відповідаю я розважливо. У нас такі серйозні пики, це дуже незвично, і ми регочемо.

«Слухай, я тебе дійсно дуже поважаю, ціную та люблю…» – «Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонію, потім запалаю і зникну у вогнищі, як піонерський спів». – «Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зізнаюся у дурному смакові…» – «Ах ти ж гад!» Я лупцюю його по потилиці, він ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, і ми вовтузимося на килимі. «Хей, ну, чекай, правда, я серйозно». Ми такі захекані та щасливі. «Добре, давай своє зізнання». – «Це, власне, прохання. Можна?» – «Можна, якщо воно не надто нахабне». – «Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дійсно тобі потрібно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосунків із ним, нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тільки здається: зараз візьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом – іншу, не встигнеш побудувати своє, а інше вже зруйноване… Ти обіцяєш мені?» – «Обіцяю. Хоча мені буде важко утриматися, я з дитинства лиходію по крамницях».

Цієї ж ночі до мого сну завітав чоловік, якого я бачила тільки раз, у дитинстві. Але я впізнала його. Я впізнала б його за будь-яких умов. Він крутив у руці свою улюблену квітку – конвалію. Навіть попри страх, який панував зараз у мені, я знову подумала: який же він гарний!.. «Вітаю. А я просто не змінююся», – промовив він до мене. «Е… о…» – привіталася я. «Не треба лякатися, варто тобі розплющити очі, і мене тут не буде. Я – марево». – «Мареву простіше. Воно навряд чи колись боялося людей». Він усміхнувся. «Знаєш, чого я завітав?» Я хитнула головою. Звідки мені знати, що в марева на думці, я й у своїх мудруваннях не щоразу впевнена. «Думаю, що знаєш, просто не хочеш зізнаватися – ні мені, ні собі. А це вже гірше». – «Не знаю», – відрубала я. «Взаємини дитини та батька дуже крихкі, їх можна знищити навіть подихом. І мені не хотілося б, щоб то був твій подих. Ти – хороша дівчина, не треба. Пам’ятаєш, я тобі вже про це казав?» Я мовчала. «Ти пообіцяєш мені, що не будеш втручатися?» Я подумала, що протягом доби давати однакові обіцянки двом чоловікам – це непорядно. «А я не чоловік, я марево». Він примружив одне око. Я примружила своє. Потім заплющила очі, а коли відкрила – його не було. «Добре, Вітовський, дай мені поспати, я ж тобі вже одного разу пообіцяла, то пообіцяю вдруге. Обіцяю нічого не руйнувати, я все розумію, слухай! Відчепися, добраніч!» – уперто прошепотіла я. – «Звісно, це все він. Вітовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все і є. Ти – молодець, крихітко». І я прокинулася.

Я прокинулася та пішла на кухню чогось випити. Терміново. Краще – віскі. І начхати на те, застукає мене хтось із Вітовських чи ні. Я проковтнула віскі, і стало трохи легше. Світло на кухні було занадто яскраве, від нього боліли очі, але я боялася їх заплющувати. Мені здавалося: якщо я їх потім розплющу, Актор з’явиться напроти. Я налила собі ще трохи, на два пальці, всілася у фотель, підтягнула під себе ноги і згадувала випадок, який стався зі мною давно, у дитинстві.

Один випадок із мого дитинства

Її матері я боялася, утім, не тільки я. Мені здавалося, такі страшні ляльки бувають тільки в лялькових театрах. Такими ще можуть буду маски, у яких лякають дітей, та відьми з книжок-жахалок. Саме так я уявляла собі тітоньку з історій про цвинтар, яка прикидалася спокійною, щось лагідно шепотіла