Смутна доба - Микола Смоленчук

— Надто руки у тебе довгі, Отроше, — запам'ятала його ім'я покоївка.

— Які є, красуне!..

Залицяння козака покоївка сприймала як належне, вона справді була гарненькою. Покрова дівчат ніколи не мав, може, тому ставився до них поблажливо зверхньо, те їх бісило і притягало до козака.

— Золотавочко, ти як сонечко у цих похмурих покоях. Не дай господи потрапити під твоє проміння. Правду кажуть, що ваша молода панночка теж гарненька?

Уловивши мить, коли дівчина проходила мимо, Отрош притягнув її до себе, але вона вислизнула.

— Не так зразу, козаче! — грайливо помахала пальчиком. — Нащо тобі наша молода панночка — зависоко береш! Скоро вона буде чигиринською кастеляншею. Рік вдома не була — та розшукали!

Отрош простакувато хапав кожне слово балакучої покоївки, у голосі її уловлював ревниву недоброту до молодої панночки. Виявляється, утікачку спершу поселили тут, Магда їй прислужувала. Кілька днів вона бунтувала, а потім заспокоїлась і тиждень вела себе тихо. То робилося для стороннього ока, бо одного ранку, в час, для втечі зовсім непідходящий, вона раптом зникла. Упіймали під крутим правим берегом на шляху до Києва.

— Недалеко втекла наша циганочка!

— Цікаво, аж дух забиває. Як у казці. І де ж вона тепер? Отрош піддавав охоти покоївці. А в тої очі ближчали, так захопилася розповіддю. Виявляється, управитель перекинув утікачку до канівського замку, а сам подався на Черкаси — радитись, що в нею робити?

Покрова якось одразу втратив інтерес до покоївки, а тоді й подався із Ситників.

Канівський замок коло самих монастирських стін. Внизу глибочезне зривище, що розділяло центр містечка на дві половини. Та дивовижна западина дожила до наших днів. Може, колись замок служив для оборони, та сьогодні перебував він у повному занедбанні. Перекошені дерев'яні вежі, пройми у частокіллі, хоч возом їдь. Приміщення всередині замку теж потребували ґрунтовного ремонту. Староста Вишневецький вів надто розгульне життя, йому не вистачало коштів, щоб полагодити навіть Черкаський замок у якому жив він сам. Нагадаємо, що згідно існуючого тоді закону четвертина прибутку староства йшла на військові потреби, насамперед на ремонт замків.

Хоч здалеку канівський замок поруч зі шпилями монастирської церкви, побудованої за кілька літ до заснування Москви на середньому ярусі підвищень, на які виліз Канів, — виглядали дуже ефектно. Особливо з пропливаючих по Дніпру суден.

Вечоріло, коли Левко покинув стражника, запрошеного ним на обід до нижнього трактиру, що на в'їзді до містечка збіч Мар'їної гори, на якій порох часу ще не сховав руїни староруської Родні. За подвір'ям трактиру невеликий міський базарчик, далі мальовничо ліпилися на канівських терасах хатки міщан.

До базарчика вони йшли разом, стражник добряче нагрузився, ледве перебирав ногами. Левко дізнався від нього, що Доля після того, як утікала з Ситників, справді кілька діб жила в замковій буцегарні. Тоді з'явився її вітчим з управителем, і дівчину невідомо куди вивезли...

— Не везе нам! — буркнув уголос Левко, прямуючи до Московки.

Під старою вербою, де вони влаштовували побачення, Покрови ще не було. Половиною свого галузистого гілля верба покривала веселий потічок, що хлюпотів у півтемряві, а другою половиною гілля прикрила поляну, куди вийшов козак.

Левко дійшов до зривистого берега потічка, як раптом з-під вербового гілля звалився на нього важкий рибальський невід і посипались, як дозрілі груші, чоловічі постаті. Скільки їх було, козак не рахував, бо остаточно заплутався в неводі. Ледве дістав правицею запоясника[165] і заходився шматувати міцний невід. Бачив, що нападники кинулись до нього з ужівкою, видно, хотіли зв'язати козака, та у його руці уже блиснула шабля.

— П'ятеро на одного? — учув раптом голос Покрови і втратив бажання полоснути одного з вайлуватих[166] нападників благородною крицею[167].

Найбільший той, кого Покрова називав довбнею, вів себе наступально і норовив-таки накинути на Розтопчу петлю. Левко угрів його зворотним кінцем шаблі по сідницях, що той аж присів.

— Зарізали! — почав ревіти, як бугай, охопивши руками задницю.

Козаки реготали, а нападники довбню уже не чули — дременули в прилеглі кущі верболозу, хтось брьохав через потічок на Московку.

— Ну й лопухи! — аж за живіт хапався Покрова.

— Лопухи, а нас вислідили. І, мабуть, давно.