Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд
Перше ніж висловити свої міркування, Дік дав волю фантазії; картина була, що й казати, принадна.
— Ну, а фінансовий бік? — спитав він.
Франц увесь сіпнувся: підборіддя, брови, зморшки на чолі підскочили, пальці, лікті, плечі, м’язи ніг напружилися, напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.
— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він. — Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція, — він невпевнено посмакував нове слово, — обійдеться в двадцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. Запевняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми можемо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...
Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.
— Вам знайоме це правило, Бебі, — звернувся до неї Дік, — якщо європеєць хоче конче зустрітися з американцем, то це означає, що мова йтиме про гроші!
— Не розумію, — невинно відповіла вона.
— Оцей молодий приват-доцент вважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити заклад для душевнохворих янкі.
Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:
— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини. — І коли Франц недовірливо всміхнувся, додав: — слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накласти руку на їхнє багатство.
Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчина за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:
— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропозицію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоровіус, але мені особисто здається...
Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою, — її врода, зворушлива й зазивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихистити й приголубити її.
— Обміркуйте це, Діку, — схвильовано наполягав Франц. — Не можна писати книжки з психіатрії, не маючи сталої клінічної бази. Юнг, Блейлер, Фройд, Форель, Адлер — усі вони черпають матеріали для своїх праць, щоденно спостерігаючи випадки нервових захворювань.
— Дік спостерігає мене, — засміялася Ніколь. — Одного цього випадку йому, напевно, задосить.
— То зовсім інше, — обережно відказав Франц.
А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.
— Нам треба все як слід обміркувати, — сказала вона.
Її зухвалість потішила Діка, але він вирішив присадити її.
— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі, — промовив він лагідно. — Але вирішувати все-таки буду я сам.
Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько відступилася.
— Ну, звичайно.
— Це питання таке важливе, що зразу його не вирішиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постійних мешканців Цюріха. — Він обернувся до Франца, вгадавши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюріху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.
— Я не квапитиму вас із відповіддю, — сказав Франц. — Але я певен, що...
Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не кидали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний інстинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.
У Саанені вони всім гуртом рушили на бенкет у ратуші й змішалися з натовпом пастухів, покоївок, крамарів, лижних інструкторів, гідів, туристів, селян. Опинившись знову в теплому, замкнутому просторі після, пантеїстичного, первісного відчуття безмежності, вони відчули себе так, ніби знов прийняли пишний безглуздий рицарський титул, лункий, як брязкіт кавалерійських острог, як тупіт футбольних бутсів на бетонній підлозі роздягальні. В залі заспівали тірольську пісню, і знайомі переливи голосів ураз позбавили цю сцену романтичного забарвлення, повернули Діка до дійсності. Спочатку він пояснив це собі тим, що викинув з голови ту дівчину, але потім у пам’яті зринули слова Бебі: «Нам треба все це добре обміркувати...» — і те недомовлене, що ховалося за ними: «Ви наша власність, і рано чи пізно вам доведеться визнати це. Просто безглуздо вдавати незалежного».
Дік давно вже навчився стримувати себе, не затаювати надовго злість проти когось — відколи студентом-першокурсником у Нью-Хейвені прочитав науковопопулярну брошурку «Розумова гігієна». Але цього разу Бебі обурила його своєю цинічною зухвалістю багатійки, і йому важко було цього обурення позбутися. Не одне століття,