Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Тепер усе це гнітило його. Йому шкода було змарнованих років у Нью-Хейвені, він гостро відчував розбіжність між своїм дедалі розкішнішим способом життя і браком творчих здобутків, які б його виправдували. Він згадував розповідь свого румунського приятеля про вченого, що багато років вивчав будову мозку панцерника, і в уяві своїй бачив доскіпливих, педантичних німців, які, маючи поблизу бібліотеки Берліна та Відня, методично розробляють його тему. В нього не раз уже виникало бажання закруглити працю в її теперішньому обсязі й видати невеличким томом без супровідних даних як вступ до майбутньої, ґрунтовнішої монографії.

Так він і вирішив зробити, походжаючи по кабінету в скісному промінні надвечірнього сонця. Цей новий план він зможе виконати до весни. Мабуть, думав він, якщо людину з його енергією цілий рік долають сумніви, то це означає, що в попередні розрахунки закралась якась помилка.

Він розклав по. стосах паперів штабки позолоченого металу, що правили йому за прес-пап’є. Потім прибрав кімнату (покоївкам вхід сюди був заборонений), почистив пастою свою ванну, полагодив жалюзі й написав замовлення цюріхському книжковому видавництву. Потім випив трохи джину, доливши склянку на дві третини водою.

За вікном у саду він побачив Ніколь, подумав, що за­раз доведеться зустрітися з нею, і свинцевий тягар ліг йому на душу. При ній він мусив поводитися так, ніби нічого не сталося, і сьогодні, і завтра, і через тиждень, і через рік. Тоді в Парижі він дав їй люмінал, і вона цілу ніч продрімала в його обіймах. Над ранок вона прокинулася злякана, оглушена, але він зумів заспокоїти, її лагідним словом, і вона знову заснула, торкаючись його обличчя теплим, запашним волоссям. Перше ніж вона прокинулася вдруге, він про все домовився по телефону із сусідньої кімнати. Розмері переїде до іншого готелю. Переїде, навіть не попрощавшись з ними, — «татова донька» має лишитися «татовою донькою». Власник готелю містер Макбет мав уподібнитися трьом китайським статуеткам-мавпочкам — «нічого не бачу, нічого не чую, нічого не кажу». Нашвидкуруч спакувавши незліченні коробки й згортки з покупками, Дік і Ніколь опівдні виїхали на Рів’єру.

Тоді тільки настала реакція. Влаштовуючись у купе спального вагона, Дік бачив, що Ніколь чекає цього; реакція прийшла ще до того, як поїзд устиг виїхати з міста, — нестерпне, відчайдушне бажання зіскочити, поки поїзд не набрав швидкості, кинутися назад, знайти Розмері, побачити, що вона робить. Він розгорнув книжку, надів пенсне і втупився в сторінку, відчуваючи на собі примружений погляд Ніколь, що лежала навпроти. Читати він не міг; удаючи, ніби втомився, він приплющив очі, але вона невідривно дивилася на нього, ще сонна після наркотику, але заспокоєна й майже щаслива з того, що він знову належить їй.

Із заплющеними очима було ще гірше, бо в стукоті коліс він виразно чув: «зустрів — утратив, зустрів — утратив»; але, щоб не виказати себе, Дік пролежав так аж до ленчу. Ленч трохи розважив його — він завжди любив цю маленьку учту опівдні; скільки їх було в його подружньому житті — в готелях та харчевнях, у вагонах-ресторанах, буфетах та літаках! Знайома біганина поїзних офіціантів, маленькі пляшки вина й мінеральної, води, чудова кухня на лінії Париж — Ліон — Середземномор’я, — усе це створювало видимість, ніби нічого не змінилося в їхньому житті, але це була, мабуть, перша його подорож з Ніколь, коли він віддалявся від своєї мети, а не наближався до неї. Він випив цілу пляшку вина, якщо не рахувати одного келишка Ніколь; вони розмовляли про дім і про дітей. Та тільки вони повернулися до купе, розмова урвалася, запала мовчанка, як тоді в ресторані навпроти Люксембурзького саду.

Прагнучи позбутися болю, ми чомусь вважаємо за потрібне знову пережити те, що цей біль спричинило. Діка опанувало дивне нетерпіння; раптом Ніколь сказала:

— Негаразд усе-таки, що ми покинули Розмері саму. Як ти гадаєш, чи дасть вона собі раду?

— Дасть. Вона собі дасть раду за будь-яких обставин. — Спохопившись, що ці слова можуть рикошетом образити Ніколь, він квапливо додав: — Зрештою, Розмері актриса, і хоч мати тримає її під своїм крильцем, сама вона теж повинна вміти постояти за себе.

— Вона таки приваблива дівчина.

— Вона ще дитина.

— І все одно, напрочуд приваблива.

Вони перемовлялися, й самі незнаючи для чого, і кож­не з них казало те, що думав інший.

— На жаль, вона не така розумна, як мені спочатку здалося, — зауважив Дік.

— А по-моєму, вона дуже кмітлива.

— Не сказав би. В її поведінці й досі є щось малече.

— Вона дуже, дуже гарненька, — сказала Ніколь підкреслено рівним голосом. — І, по-моєму, вона чудово грає в тому фільмі.

— Вона мала гарного режисера. А її грі, якщо вдуматися, бракує індивідуальності.

— Я не згодна з тобою. Взагалі вона повинна дуже подобатися чоловікам.

У нього стислося серце. Яким чоловікам? Скільком чоловікам?

«..Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».

Де вона тепер? І з ким?

— Через кілька років вона виглядатиме на десять ро­ків старшою від тебе.

— Навпаки. Якось у театрі я спробувала намалювати її на звороті програмки. Такі обличчя довго не старіють. Вночі обом спалося погано. Дік знав: через два-три дні він сам спробує вигнати тінь Розмері, щоб вона не оселилася в їхньому домі назавжди, але тепер йому ще бракувало на це сили. Іноді розлучитися з болем важче, ніж з утіхою, а спогади були ще такі яскраві, що лишалося одне — прикидатися. А прикидатись було нелегко, бо останнім часом Ніколь дратувала його: за стільки років вона мала б уже навчитись розпізнавати ознаки напруженості, що передують нападові, і остерігатися їх.

Протягом останніх двох тижнів вона двічі зривалася. Вперше під час вечірки в Тармі — проходячи повз її спальню, він почув, як вона, захлинаючись безглуздим сміхом, запевняє місіс Маккіско, що до туалету ввійти не можна, бо ключ кинуто в колодязь. Місіс Маккіско стояла приголомшена, розгублена, навіть злякана, і видно було, що вона починає здогадуватися... Дік не надав цьому випадкові особливого значення, бо Ніколь швидко опритомніла. Вона дзвонила навіть потім до готелю Госса, щоб вибачитися, але Маккіско вже виїхали.

Зовсім інше — паризький напад; поряд з ним і попередній набув зловісного значення. Можливо, він віщував новий цикл, новий спалах хвороби. Те, чого йому довелося зазнати