Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
Звісно, відмова Беверлі Морґан не могла не мати логічного пояснення. Можливо, вона просто не довіряла йому через його молодість. Якщо це правда, то вона, либонь, не захоче з ним говорити й тепер, подумалося йому.
Кевін зупинився перед маленьким будиночком у Міддлтауні. Вікна в ньому були темні, сховані за жалюзі. Коли Кевін вийшов з машини та попрямував до парадних дверей будинку, що належав сестрі Беверлі Морґан, на нього з підозрою подивився худий десятирічний чорношкірий хлопчик, який ховався на власному ґанку. Кевін постукав і зачекав. Його стукіт відбився луною й затих усередині, не викликавши жодної реакції. Він постукав знову, а тоді зазирнув у вікно.
— Їх нема дома, — сказав малий. — Вони кудись поїхали на швидкій.
— Швидкій? — Кевін швидко відійшов убік, не покидаючи ґанку. Малий відступив на кілька кроків, злякавшись його різкого руху. — Що сталося з місіс Морґан?
— Вона напилася й упала зі сходів, — пояснив він і штовхнув уперед металеву пожежну машинку, що стояла на щербатих перилах ґанку.
— А, розумію. Значить, її повезли в лікарню, так?
— Ага. І моя мама теж поїхала. Повезла Шеріл.
— А. До якої лікарні вони поїхали?
Малий знизав плечима.
— Та тут, мабуть, усе одно лиш одна лікарня, — замислився Кевін уголос.
Він квапливо пройшов доріжкою до своєї машини й поїхав геть. На першому перехресті поцікавився, як проїхати до лікарні імені Гортон, і мерщій поїхав туди.
Літня жінка в рожевому з добродушним обличчям, яка сиділа на рецепції, не мала жодної інформації про прийняття Беверлі Морґан до лікарні.
— Можливо, вона ще у відділенні невідкладної допомоги, — висловила вона єдине можливе пояснення. Вона сказала йому, як туди пройти, і він помчав довгим широким коридором.
Жвавість цього місця його здивувала. Відділення невідкладної допомоги всюди однакові, що в маленьких містах, що у великих, подумав він. Медсестри сновигали з одного оглядового кабінету до іншого. Затурканий інтерн стояв, утупившись у свій планшет, тим часом як інша медсестра диктувала симптоми пацієнта, який лежав у кабінеті в неї за спиною. Кевіна, здавалося, ніхто не помічав. Він побачив, що під дверима оглядового кабінету по інший бік реанімації стоять двоє чорношкірих жінок, які стиха перемовляються, і пішов до них.
— Перепрошую…
Вони з цікавістю повернулися.
— Беверлі Морґан там?
— Звісно. А ви хто?
— Я — Кевін Тейлор, адвокат. Я захищав Стенлі Ротберґа.
— О, ну і шо вам тепер треба від моєї сестри? Вона ж усе сказала в суді, хіба ні?
— Вона в порядку? — з усмішкою запитав він.
— Жити буде, — криво всміхнулася її сестра. — Але в моєму домі точно все зміниться, якшо вона захоче жити там.
— Не сумніваюся, — кивнув він і поглянув на іншу жінку, яка дивилася на нього як на цілковитого психа. — Як гадаєте, мені можна поговорити з нею кілька хвилинок?
— Ну, мабуть, можна, того шо ми тут до скону чекатимемо, коли її пустять у палату. От тіки вона ще не зовсім протверезіла, — відповіла сестра Беверлі.
Кевін не став вагатись, а зайшов до оглядового кабінету.
Беверлі Морґан лежала на каталці, накрита по шию тонкою білою ковдрою. Її голова була загорнута в марлеву пов’язку, а на чолі з правого боку була кривава пляма. Вона вдивлялась у стелю. Її сестра та їхня сусідка зайшли слідом за ним і зупинились у дверях. Він поволі наблизився до Беверлі.
— Беверлі, — заговорив Кевін. — Як ви?
Вона кліпнула, але не повернулася до нього.
— Це Кевін Тейлор. Я хотів би, якщо можна, поговорити з вами, хоча процес уже скінчився. Беверлі!
Вона трохи повернула голову.
— Містере, вона така п’яна, шо вас не чує. Вона навіть не в курсі, куди втрапила. Скотилася зі сходів. Я її не одразу найшла. Добре, шо хоч жива зосталася.
— Беверлі, — промовив він, не зважаючи на сестру. — Ви знаєте, що я тут. Ви знаєте, що це я. Ви маєте зі мною поговорити, Беверлі. Ви знаєте, що це важливо.
Вона повернула голову ще трохи й поглянула на нього.
— Він вас прислав? — хрипко прошепотіла вона.
— Хто? Містер Мільтон?
— Він вас прислав? — запитала вона ще раз. — Чому? Що йому тепер треба?
— Беверлі, він мене не посилав. Я сам приїхав. Беверлі, чому ви змінили свою оповідь? У суді ви казали правду? Чи казали правду мені, коли я прийшов до вас у будинок вашої сестри?
Вона мовчки дивилася на нього, і йому подумалося, що це нічого не дасть.
— Він вас не посилав? — раптом запитала вона.
— Ні. Я сам приїхав, — повторив він. — Беверлі, я не знав, що ви зміните свою оповідь, доки не звернувся до вас у суді з тими запитаннями, і я вам не повірив. Хоч ви й допомогли мені виграти справу, я вам не повірив. Ви збрехали, так?
Із налитих кров’ю очей Беверлі потекли сльози.
— Містере, шо це ви робите з моєю сестрою?
— Нічого, — сказав він, мало не огризнувшись на співрозмовниць, і повернувся до них. — Просто мушу домогтися від неї відповідей на деякі запитання. Це дуже, дуже важливо. Беверлі, ви збрехали, так? Так? — не замовкав він.
— Та йдіть уже, містере, — вимагала її сестра.
Беверлі кивнула.
— Я знав це. Але чому? Чому ви збрехали? Як він змусив вас збрехати?
— Він знає, — прошепотіла вона.
— Що знає?
— Містере, облиште вже її.
— Що знає? — не