Українська література » Сучасна проза » Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Читаємо онлайн Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко
після смерті Вадима. Сини дали їй силу пережити страшні втрати. Треба було пережити. Матеріально вона була зовсім не забезпечена. Так, бідувати довелось немало, їй здавалось, після багатьох років невтомної праці, клопотів, тривог, турбот, вона нарешті може перепочити. А з якими труднощами дістався їй цей дозвіл поїхати за кордон! Скільки довелось прожити у Петербурзі, клопочучись про паспорти! Правда, вона здобула там чудесних друзів. Графиня Толстая, вся благородна родина Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була їм близькою людиною. Саме в той час вони клопотались про звільнення з заслання художника, українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрівна переживала разом з Толстими усі його перипетії на шляху до волі, усі труднощі, пов'язані з цим. Вона навіть переписала для себе усі його листи з далекого заслання за Каспієм і з дороги, коли він був затриманий у Нижньому, —до графині Анастасії Олексіївни.

Та й не тільки для себе... Вона одразу відчула, що ці листи — дорогоцінність, яку треба зберегти для дітей, для людей.

Одно муляло зараз: їй до нестями хотілось побачити друга дитинства, брата «Шушку» — Олександра Герцена. Але ж дозвіл на поїздку за кордон саме через цю небезпечну рідню і не давали. Вона не мала права зашкодити своїм синам, проте журилася: так близько — і не побачитись!

Особливо сьогодні спогади про нього не лишали її. Адже' з ним, тоді ще палким, гарячим, нестримним у своїх щирих захопленнях підлітком, вона вперше читала Шіллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки, виголошували цілі монологи з «Розбійників», «Змови Фієско», «Підступності й любові» і не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися здатися і сентиментальними, коли не могли стримати сліз. Як багато важив Шіллер у їхньому юному житті!

І хіба вона могла колись подумати, що буде свідком ювілею цієї геніальної людини на його ж батьківщині!

Цей гомін, бюст поета на площі, безліч народу, дівчата в білих убраннях, у вінках на світлому волоссі, з гірляндами квітів у руках — їй здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все рухалось, як у театрі, тільки великому, надзвичайному театрі. Лунали пісні на його слова, і їй вони нагадували чисті молитви юності, її добре серце сповнювалось подякою поетові за світлі спогади, за ті далекі чисті мрії і сльози. Що казати — вона була безмежно зворушена і зараз також недалека від сліз!

Але ні в які хвилини ані радості, ані розпачу Тетяна Петрівна не забувала своїх жіночих обов'язків. Вона знала, що сьогодні всі друзі-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзі, обов'язково після цієї ілюмінації, фейєрверків, хорів, вистав, взагалі ювілейного свята, що справляє усе місто, зберуться у них, Пассеків, і треба самій навідатися на кухню, куди їй було дане від хазяйки право входу, і самій поглянути, як приготували їхню російську вечерю, а головне — кулеб'яку. Хотілося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор Єшевський, Кітарри, Маркович! — це люди сімейні, а от Сеченов, Менделєєв, Бородін, Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсім постудентському і такі захоплені своїми дослідами, що інколи й пообідати або забувають, або не встигають. Та й свої хлопці прибіжать зголоднілі.

Вона вийшла з дому у великому товаристві, але всі розгубилися в натовпі, навіть Єшевські зникли з очей. Та нічого, їй навіть приємніше було ходити самій у незнайомій юрбі, постояти, де схочеться, віддатися спогадам, не соромитися сліз, що виступали й зараз на очі. А всіх і так попереджено про чай і кулеб'яку. Проте поспішила додому, швидко переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди, привітно зустріли і господиня, і помічниці. Вони любили ділитися таємницями своїх національних страв, і коли хазяйська дочка сумлінно записувала «schtschi», себто — «щі», гадаючи, що це матиме успіх у клієнтів-росіян, Тетяна Петрівна, записуючи «пивний суп з бичачими хвостами», була впевнена, що ніколи цієї «гидоти» дома не зварить.

Усе було гаразд. Навіть самовар уже кипів, а чай вона заварить при гостях, міцний, запашний, як любить професор Єшевський.

Тетяна Петрівна сіла у вітальні в крісло, щоб кілька хвилин до приходу гостей відпочити. І знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала Вадима, покійного чоловіка, але зараз без болю. Вона завжди була віруючою, як не намагалися «збити її з пантелику», як вона казала, кузен Саша Герцен і його друг — Нік Огарьов. Вона щиро вірила, що побачиться зі своїм Вадимом на тім світі, і зараз їй здавалось, що Вадим десь тут, близько. Незримий. Він взагалі був завжди коло неї. їй хотілося разом з ним і з Сашею Герценом переживати це свято. Вадим і Саша також були друзями, потім вони, правда, розійшлися в поглядах. Тетяна Петрівна, звичайно, в усьому була згодна з чоловіком. Його діяльність ученого-історика, етнографа здавалась їй найважливішою, найблагороднішою справою. Вона не знала, що Герцен і Огарьов були впевнені, що саме вона, Таня, подруга їхньої юності, так оплела Вадима сімейним затишком, своєю відданою любов'ю, що відтягла їхнього друга від одчайдушного гуртка молодих ентузіастів, для яких вірою стали — Соціалізм, Революція, докорінна зміна всього устрою.

Звичайно, причина була не лише в ній, Тетяні, а в натурі Вадима — м'якій, зовсім не бойовій. Його захоплення етнографією, дослідження старовинних звичаїв, зближення його з слов'янофілами. Арешт Герцена й Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тоді, уже сімейний, він мав посісти кафедру російської історії в Харкові й поспішав туди з дружиною. Але, тільки-но прибувши в зовсім чуже місто, довідався, що йому, як близькому до арештованих, взагалі причетному до цієї справи, кафедри не дадуть. Це його зовсім підкосило. Отоді й почалася важка темна смуга їхнього життя і духовний розрив з Герценом. Після повернення Герцена з заслання вони ще зустрілись, і давня дружба дала себе відчути. Вадим зовсім відійшов від революційне цілеспрямованих товаришів юності, але лишались взаємна любов і пошана. Вадима, доброго, лагідного, не можна було не любити, не поважати, як прекрасного чоловіка й батька, як надзвичайно порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрівна лишилась ще молодою, досить гарненькою, але думка про

Відгуки про книгу Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: