Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Він утомився від цього внутрішнього незадоволення, і стороннім, хто не знав обох їх добре, шкода було молодої живої жінки поряд з чоловіком, немов уже віджилим своє найцікавіше у житті. Сум приймали за похмурість, найменше незадоволення — за ревнощі, і починали жаліти не його, а її. Так, не в очі, а коли пані Маркович не було, звичайно, і не при ньому. Тетяна Петрівна квоктала, — як бідній Марії Олександрівні важко з чоловіком, у якого такий нестерпний характер.

Єшевський, людина розумніша, делікатна, — жалів обох, добре ставився до обох і з ще дужчою ніжністю дивився на свою Юленьку.

Все-таки з Єшевським і Опанасові Васильовичу було легше. З молоддю він зовсім не зійшовся. А саме того року в Гейдельберзі зібралось стільки молодих талановитих вчених для вдосконалення своєї професії. Для них їхні лабораторії, сміливі власні експерименти, пошуки, лекції німецьких світил були істинною суттю життя. Жили вони всі на стипендії, не звертали на умови побуту ніякісінької уваги і, навіть заощадивши гроші від друкування статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Італії, ходили пішки по Саксонській Швейцарії. Вони дивували закордонних професорів фанатичним ентузіазмом у науці, і тоді ще ніхто не уявляв, що їхні імена впишуться в славну історію не тільки російської, а й світової науки, що вони навіки прославлять свою батьківщину. Менделєєв. Сеченов. Бородін. Юнге...

Вони всі залюбки проводили вільні вечори у Пассеків, читаючи часто вголос нові російські журнали, нові книги і з найбільшою цікавістю журнали і книги з Лондона, які тепер регулярно одержувала Марія Олександрівна через Рейхелів. На неї саму вони дивились як на старшу заміжню даму. Бородін, про якого ще не знали, який він композитор, — радів, що познайомився з «літераторшею», яку вважав «милою, навіть дуже милою». Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрівни мало зворотну дію, навпаки — не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всі часто разом і були в одному товаристві. Нічого проти них не міг закинути Опанас Васильович. Може б, колись він сам зацікавився б ними далеко більше, бо дивно — ці хіміки, медики майже всі захоплювались музикою, відвідували музичні й співочі товариства, а у Бородіна навіть стояло піаніно напрокат.

Ходив за нею, за Марією, тут, у Гейдельберзі, як тінь, молодий Пассек. Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всі мовчали. Опанлсові Васильовичу він був чомусь неприємний, і саме тому він з ним, з молодим Пассеком, тримався навіть привітніше, ніж з рештою. Адже був Дорошенко його найближчим другом у Немирові!

Він знав, що обманює сам себе. Не такий був Дорошенко, і не така була тоді Маруся.

О господи! Швидше б закінчувалося лікування і повернутися «додому».

Але Марусі раптом стало гірше... Він бачив, що це не «баринські» витребеньки, як у інших. Раптово вона зовсім мліла, а то цілісінькі дні у неї нестерпно боліла голова і вона навіть не виходила, а потім з'являлась на люди бліда, з синцями під очима, і жаліслива Тетяна Петрівна ще багатозначніше зітхала, ніби він, Опанас Васильович, спричинився до цього.

Лікар у Лондоні, який оглянув її, — про це написав і Олександр Іванович у своєму дружньому листі, — не знайшов ніякої небезпечної хвороби, сказав, що це на нервовому грунті. Вони обоє боялись гіршого, адже почала вона хворіти після важких перших пологів, лікувалася і ніколи не доводила до кінця лікування, бо різні лікарі говорили і радили різне. Лондонський лікар теж сказав, що треба лікуватись.

Багато чоловіків вважали жіночі «нерви» — жіночими вередами. Але ж цього ніколи не можна було закинути Марусі. Навпаки, її пригнічувало, вона наче соромилась, коли хворіла. Вона любила бути міцною, дужою, працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала, обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тоді Опанас Васильович картав себе і присягався сам собі: «Поки Марусечка- не вилікується, будемо тут. Скільки потрібно — стільки й будемо. Гроші... гроші... Яке це нещастя».

— Манічко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останнє видання? Ти б підрахувала.

— Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз підвестися. Потім підрахую. Ну, що тобі приспічило?

— Я міркую, на скільки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?

— Він обіцяв почекати. Зараз не вистачить з усіма розплатитися. Ти ж сам добре знаєш. От одержу за «Синів», тоді заплатимо.

Хазяїн пансіону професор Гофман ніколи не вимагав і завжди обіцяв почекати. Навіть сам у скрутну хвилину міг позичити.

Колишній викладач Московського університету, він тепер оселився з дружиною в Гейдельберзі, викладав тут в університеті і тримав пансіон, де залюбки зупинялися його друзі, землякиросіяни. Він навіть влаштував для дітей школу. Це було дуже зручно. Свавільний Богдась відвідував цю школу і дуже цим пишався.

Що ж, у Гейдельберзі зовні вони влаштувались непогано, недорого, зручно!

І обидва почували — наче на піску, на березі невідомого моря збудували будиночок, який від подиху першого вітру розсиплеться. І поки що — обоє мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?

13

А Тетяна Петрівна Пассек, «корчевська кузина», усім тішилась і відпочивала душею. Тут, у Гейдельберзі, все складалось якнайліпше. Помешкання, як і в Дрездені, на кілька кімнат, але далеко дешевше, при ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не намилуєшся на ці круті гори, що височать зеленими стінами, на вузький швидкий Неккар, який нестримно кидається з гір, на будиночки з гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокійно. Можна зітхнути полегшено після важкого життя.

Чоловік — Вадим Олександрович — помер, лишивши її зовсім молодою. Двох синів вона підіймала самотужки, поховавши маленьку жадану дівчинку, яка народилась одразу