Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

А в Шапочки в кімнаті тепло, затишно. Вона сидить і вчить милі еспанські слова, часом прислухаючись до передпокою, чи не дзвонять.

Шапочко, дівчинко моя!

От двоє карапузиків, вимахуючи руками, біжать на сковзунках тротуаром, з страхом дивлячись на прохожих, боячись в'їхати їм у живіт. Треба з Шапочкою піти на сковзанку, тепер можна. Тепер усе можна!

Тополі білі, стрункі, як розмальовані морозом узори на шибках, у далині зливаються з туманом. Тепер друга година, на вечір імла розійдеться, небо стане червоне, як кавун. Обідати не буду; від Клавдії просто піду до Шапочки, а там Марія Пилипівна погодує мене. От-то роззявлять вони роти, як повезу, від них Шапочку!

А головне, треба з Клавдією по-доброму. І взагалі все тепер добре! Не розумію, — що я такого страшного знайшов у цьому всьому? Звичайнісінька ж собі історія!

Сходи сьогодні не видаються мені такими страшними. Пахне поганенько, то правда, але в цьому є щось студенське. І кватира суто-студенська, трошки вохкувата, брудненька й без претенсій.

Одчиняє якась панна з дуже грубими, червоними губами й вузенькими, як бритвою прорізаними, чорними оченятами. Вона в коротенькій шубці.

— Клавдія Петрівна дома?

— Дома, дома, прошу! Кла-аво, до тебе! Роздягайтесь, будь ласка! Ви, здається, вчора забули свої калоші? Я сестра Клавдії Петрівни. Дуже рада познайомитись. От сюди!.. Клаво!

На порозі першої кімнати з'являється Клава з розгубленою, змішаною усмішкою, яка нагадує мені той час, коли я приходив до неї ще до нашого зближення. Вона таксамо розгублювалась, хоч і чекала від самого ранку.

І тепер, очевидячки, вона чекала не сама, а з сестрою, яка метушиться, схвильовано, смішно тупкається навколо мене й наївно-пильно вдивляється в моє лице своїми вузенькими очима. Руки й ноги в неї великі, чоловічі, голос грубоватий, сама смуглява, як циганка. Правда, її грубі, випнуті губи швидче нагадують Муринку. Дуже до лиця їй було б кільце в ці губи.

— Ну, посидьте ви без мене, мені на лєкцію треба… — раптом заявляє вона і простягає мені руку. Я потискую її руку й бачу, що в неї надзвичайно гарна, добра, проміняста усмішка.

— Мила в вас сестра… — кажу я, коли Клавдія, замкнувши двері, вертається до мене.

— Правда? — зрадівши, здивовано, але таксамо з замішанням, каже вона й, відразу міняючи тон, потупившись, починає:

— Якове Василевичу, я дуже винна перед вами за вчорашнє. Я не повинна була…

— Ну, ну, ну, не треба! — поспішно встаю я й, наблизившись до неї, дружно торкаюсь руками до її плечей. — Не ви винні, а я. Це по-перше. А по-друге, що було, то було. Говорімо про те, що є, і що має бути! Я дуже радий, що ви не маєте на мене серця, й тому давайте поговоримо мирно, лагідно! Правда?

Клавдія Петрівна вважно придивляється до мене; щось на моїм лиці збиває її зпантелику.

— От ваші гроші… — винувато, з ніяковостю простягає вона мені куверту, яку бере з столу.

— Добре, давайте! Це питання все-одно треба ґрунтовніще обміркувати. Ну, от…

У сусідній хаті чується легенький писк дитини, Клавдія Петрівна робить ізлякане лице й кидається в ту хату.

— Костя! Ти що робиш?

Я бачу в розчинені двері біля білої колиски Костю. Він також ізлякано й винувато, округлими очима дивиться вгору до матері і швидко, виправдуючись, каже:

— Я нічого, мамо, не роблю. Я стою й дивлюсь. Міка сам зачепився ручкою за простиральце. Їй-Богу, мамуню, сам.

Трівожна, чудна цікавість тягне мене до тої кімнати. Я голосно питаю:

— Клавдіє Петрівно, мені можна туди?

— Можна, можна! — кричить Костя, захоплено і привітно зустрічаючи мене.

Від колиски біжить до мене Клавдія й тихо, з несмілим докором каже:

— Що значить? Звичайно, можна!

І знов мені згадуються перші дні нашого знайомства, коли я ніяк не міг звикнути до сього її «що значить», яке вона любила вживати в найріжніщих випадках.

— Добридень, Якове Василевичу! — ніби щось знаючи, каже Костя, відступивши, і схиливши голову на плече.

— Здоров, здоров, Костю! Ач, як ти виріс! Молодцем став.

Костя усміхається попсованими зубками й засоромлюється, а я, не хапаючись, іду до ліжечка, над яким, перехилившись, стоїть Клавдія. Костя забігає з другого боку, береться руками за бильця колиски й собі заглядає, сміючись та все лукаво позираючи на мене.

— Костю, йди в хату! — строго говорить Клавдія Петрівна.

— Не хочу!

— Костю!

Знайомий, грізно-замкнений, катеґоричний вираз лиця, якого ніколи не боявся Костя.

— Та нехай, не женіть його! — м'ягко кажу я.

— Яків Василевич дозволяє. А що? — побідно хитає головою Костя. — Бо він тато! Коли б мій тато був…

— Костю! Даю тобі чесне слово!..

Костя кривиться й удає, що боїться, й ховається за колиску. Слово «тато» з трівогою й ляком одгукується в мені. Я підходжу ближче й заглядаю. У глибині колиски з високими бильцями, як у білому чотирокутному гніздечку, лежить крихітне буровато-рожеве тільце в коротенькій сорочинці. Голі ноженята, округлі, без мускулів, ворушаться, гойдаються без мети то туди, то сюди. Ручки з зігнутими червоними пальцями рвучко шарпаються, часом хапають простирало й тягнуть його цупко. А личко його байдуже-спокійне, мовчазне, з розкидливими, блукаючими оченятами.

— А правда, він страшенно подібний до вас, Якове Василевичу? — з усмішечкою голосно питає Костя, який видряпався на стілець і звідти зазирає в ліжко.

— Костю! Коли ти не перестанеш… Злізь із стільця! Впадеш на Міку!

«Невже є яка подібність,?» — думаю я, вдивляючись у малесеньке личко. Так, волоссячко густе, чорне й велике чільце.

І мені здається, що це личко от-от свідомо повернеться до мене, очі пізнають мене, й воно усміхнеться або скаже щонебудь до мене. І чудно, що воно таке розкидливе, байдуже. Я мимохіть клацаю пальцями і пробую посміхнутись до його.

— Він іще не усміхається, — тихо завважує Клавдія Петрівна.

— А, ще ні? Он як!.. Так, так, це пізніще.

Але мені хочеться, щоб він хоч поглянув на мене, зупинив на мені увагу. Я знову клацаю пальцями, але це не робить на його ніякісінького вражіння.

Тоді Клавдія Петрівна, ніби зрозумівши моє бажання, нахиляється до дитини, закутує її ніжки ковдрою й виймає її з колиски, її лице, коли вона підводиться, червоне від натуги і ссяє внутрішнім, м'ягким, стримано-гордим світлом. Рожеве тільце сидить хистко, і страшно, щоб воно не перекинулось назад. Тепер проти світла з вікна личко здається дуже негарним зморщеним, мало-людським. Оченята каламутні, нетямущі, блукають без уваги.

— Міка! Подивись на тата! — кричить Костя.

— Міка — це Михайло?

— Так,