Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська
Воно блукало по цілім городі, вітер носив його на своїх крилах — здавалося, всюди, бо всюди відзивалося воно. Між деревами й кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врешті добилося до мети. Моє серце, наповнене смутком, перенялося його жалем і приняло його в себе. Чи я вмію терпіти? Чи в мене вже з натури наклін до того? Чи це ознака великої душевної немочі, що душа моя хилиться так до смутку, мов той цвіт лелії додолу?
Не знаю.
Сперши голову в долоні, я прислухалася голосові Марка, що доносився до мене неясно. «Що я люблю, люблю вже навіки», — прокинулось у мені нараз живо, і глибокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кілька годна від'їде він, і хто знає, чи побачимося ще в житті. Наші дороги розходяться так далеко, а обставини нашого життя такі різні!
Що він має поборювати, а що я? Його доля спочиває на сильних підвалинах, і він кермує нею після волі, а я, кинена у вир життя, мов човен на бистре море, не маю найменшої опори.
Прислухаючись його голосові, відчувала я, як у мені щось хвилювало. Я була огірчена, прибита якоюсь тугою-жалем і чулася обидженою. До того домішалося чувство зависті, якого я не зазнавала досі. Я знала: саме тепер обіймав він свою матір, цілував знову її руки (чинив це так ніжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоров'я, уникала всього, що могло би причинитися до роздразнення її нервів і її наскрізь хорого серця. І я знала докладно, як вона йому на це все відповість. Це бачила я вже не раз на власні очі. Ніколи не бачила я таких гарних відносин між мачухою і пасербом, як тут!
Тепер дякувала йому за всі гарні хвилі, що пережила при нім за цілий час його побуту, дякувала за те, що журився нею і що відвідав її. Що не забував її і був вдячним за її любов. Обіцювала все, чого жадав: пильнуватися і жити для його, бо чується «самотнім на світі».
З голосу здавався мені таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глибоким жалем і сумом, що мене це сильно вразило. Таким не бував він досі: він уникав навіть так званих м'яких хвиль, щоби не виявити, скільки теплого і щирого чувства крилося в його груді. Мовби встидався того. А тепер? Що йому було? Чому приходилося йому так тяжко покидати матір і рідну сторону, коли говорив ще недавно, що там йому мило?
Відтак настала хвиля прощання. Пані Марко плакала. «Не побачу тебе знов бог зна як довго, а може, й ніколи!» — хлипала з плачем.
Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану і я перед ним. І дійсно, майже в тій самій хвилі спитав він придавленим голосом:
— Де вона?
Мене пройняло морозом, в серці защеміло щось, задрижало, і щось гордого, відпорного прокинулось у нім та додало мені сили. Заразом відчувала я, як мені відступила вся кров із лиця. Не ожидаючи поклику від його або від пані Марко, створила я двері їх кімнати, що були лиш прихилені, й, увійшовши до них, станула недалеко порога.
Пані Марко обняла була його, і в тій поставі застала я їх. Побачивши мене, освободився так хутко з рук матері, мовби його зловили на лихім учинку або мовби соромився, що його побачив хто «м'яким». Звернувшись до мене, простяг щиро обидві руки, однак лиш на хвилину. В слідуючій хвилині вже опустив їх.
— Прощаючись з матір'ю, питав я й про вас, — сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як мені виділось, дуже дрижачою рукою окуляри. — Хотів і вам за все, чим уприємнили ви мені мій побут, хоч, може, і несвідомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро; а думками буду не раз — пробувати тут. Щодо вашої обіцянки не покидати моєї матері, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили мені її. — А звертаючись до матері, сказав: — Панна Верковичівна (звичайно, коли був у добрім настрої, говорив «Наталія») обіцяла мені, мамо, не опускати вас ніколи, хіба тоді, коли б ви самі віддалили її від себе. Однак я думаю.
— Цього я ніколи не вчиню! — відповіла стара дама жалісно і, зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею його, і поцілувала.
— Я не віддалю її ніколи від себе, хіба тоді, коли її зажадає хтось такий, що не бажав би собі вже жодної розлуки з нею. Чи добре так, Наталко?
Я усміхнулася гірко.
— Добре, пані Марко!
— Видиш, Івасечку, що я вгадала, — сказала й усміхнулася якось дивно, — а тепер іду приладити тобі звісні папери.
І відійшла.
— Що воно добре, переконаний і я, — обізвався він перший. — Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останетеся при ній довго. В житті людськім лучається стільки неожиданого, наглого, що лучче не числити на ніщо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзується нам не раз так несподівано з рук, що ледве можна це зрозуміти. Тому. тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер якнайбільше щастя, бажаю вам «сонця»; будьте переконані, що щиро бажаю! — І простяг удруге руку до мене.
Я стояла перед ним, холодна, німа, мов готова до бою, і не рушалася, коли він подав руку.
— Це гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришці стільки щастя й сонця, — обізвалася я, усміхаючись нервово. — Особливо сонця жадна моя душа; бо саме його не мала я ніколи надто в своїм житті і, мабуть, не буду й пізніше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду їх ніколи. А повторяти обіцянку, що не покину вашої матері, не маю причини. Ви й так не повірили би мені цілком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч би це було лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсім.
Він спалахнув і мав уже на устах якісь гострі слова, однак погамувався і спитав:
— Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цілком?
— Ви самі дали мені нагоду прийти на ту думку, — відповіла я, — але ви помиляєтесь,
