Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
— Треба вихилити одним духом, — сказав Борис.
— Не робіть цього, — устряв Матьє, — ви обпечете собі горло.
— Російську горілку п'ють одним духом, — суворо мовив Борис.
Івіш взяла свою шклянку.
— Краще вже одним духом, аби тільки хутчіш покінчити з цим.
— Ні, не пийте, зачекайте на шампанське.
— Мені треба вихилити це, — роздратовано відказала вона, — я хочу повеселитися.
Вона відхилилася назад, піднісши шклянку до вуст, і вилляла ввесь її вміст до рота; це було так, ніби ото води наливають у карафку. На мить вона так і завмерла з цією вогненною калюжею в роті, не наважуючись проковтнути. Матьє потерпав разом з нею.
— Ковтай! — звелів їй Борис. — Уяви собі, що це вода та й годі.
Шия Івіш роздулася, вона поставила шклянку на стіл із жахливою гримасою, очі її наповнилися слізьми. Чорнява дама за сусіднім столиком, виринувши на мить із полону своїх понурих мрій, кинула на неї докірливий погляд.
— Ху! — сказала нарешті Івіш. — Пече… справжнісінький вогонь!
— Я куплю тобі пляшчину, щоб ти тренувалася, — сказав Борис.
Івіш трохи подумала.
— Краще тренуватися з коньяком, він міцніший.
І з якоюсь тривогою додала:
— Ну, гадаю, тепер я вже зможу повеселитися.
Ніхто не відгукнувся і словом. Вона жваво обернулася до Матьє: це вперше вона глянула на нього.
— А ви скільки можете випити?
— Він? Він просто-таки неперевершений в цьому ділі, — озвався Борис. — Якось він вихилив сім порцій віскі, розповідаючи мені про Канта. Наприкінці я вже й не слухав, бо сп'янів замість нього.
Це була правда: Матьє не міг утратити себе навіть таким чином. Поки він пив, поки чіплявся. За що? Раптом він знову побачив Ґоґена, його велике бліде обличчя зі спустошеними очима; він подумав: «За мою людську гідність». Він боявся, що як забудеться бодай на мить, то в своїх розгублених мізках, котрі пливуть, мов гаряча імла, виявить думку, гідну хіба що мухи чи якого-небудь таргана.
— Боюся сп'яніти, — покірно пояснив він. — Я п'ю, але все моє єство протестує проти пияцтва.
— Ну, тут ви затялися, — захоплено сказав Борис, — затялися, немов справжнісінький віслюк!
— Не затявся, а просто тримаю себе в руках: не вмію я розслаблюватися. Мені завжди треба міркувати над тим, що зі мною відбувається, це мій самозахист.
Й іронічно докинув, ніби сам для себе:
— Я мисляча очеретина.
Ніби сам для себе. Та це була неправда, він був нещирий: по суті, йому хотілося сподобатися Івіш. Він подумав: «Значить, ось до чого я вже дійшов?» Дійшов до того, що використовує свій занепад, не гребує отримувати з нього дрібний зиск, він потрібен йому, щоб залицятися до молодих дівчат. «Негідник!» Він перелякано спинився: називаючи себе негідником, він теж був нещирий, собою він по-справжньому не обурюється. Це просто хитрий виверт, щоб відкупитися; він сподівався врятуватися від падіння через свою «тверезість», та ця тверезість нічого йому не коштувала, вона радше бавила його. Та й самі його міркування про тверезість — не що інше, як спроба залізти на плечі самому собі… «Треба докорінно змінитися». Та йому вже ніщо не може допомогти: його думки інфіковані від самісінького народження. Зненацька Матьє відкрився, неначе рана; він побачив усього себе, мов на долоні: думки, думки про думки, думки про думки про думки, він був прозорий до нескінченности й до нескінченности прогнив. А потім усе це згасло, він знову сидів навпроти Івіш, котра якось дивно його розглядала.
— Ну як — поспитався він, — вдень ви сиділи за підручниками?
Івіш розлючено смикнула плечем.
— Слухати не хочу про це! Мені воно вже в печінках сидить, я прийшла сюди розважатися!
— Вона цілісінький день пролежала на дивані, згорнувшись у клубок, й очі її були мов блюдця.
І Борис гордовито додав, не звертаючи уваги на понурий погляд, який кинула на нього сестра:
— Чудна якась, вона може вмерти від холоду в літню спеку.
Мабуть, вона тремтіла кілька годин підряд, може, й плакала. Зараз від цього й сліду не лишилося: на її повіках були голубі тіні, на вустах малинова помада, щоки пашіли від випитого, вона була прегарна.
— Я хочу, щоб цей вечір був незрівнянний, — сказала вона, — це ж бо мій останній вечір.
— Не смішіть.
— Авжеж, — уперто сказала вона, — я провалюся, це я знаю, й відразу ж поїду геть, жодного дня не зможу більше залишатися в Парижі. Або ж…
Вона замовкла.
— Або ж?
— Нічого. Прошу вас, давайте не будемо говорити про це, воно мене принижує. А ось і шампанське! — весело сказала вона.
Матьє побачив пляшку й подумав: «Триста п'ятдесят франків». Чолов'яга, котрий спіткав його на вулиці Версінґеторига, теж був пропащий, але скромніше, без шампанського і прегарних витівок; до того ж, він був голодний. Матьє зненавидів пляшку. Вона була важка і темна, з білою серветкою довкруг шийки. Офіціянт, нахилившись над відерцем із кригою з манірним запобігливим виглядом, вправно обертав її кінчиками пальців. Матьє дивився на пляшку, а на думці в нього все був отой чолов'яга, і серце його стискалося від справжньої туги, зате на естраді сповнений гідности молодик співав у мікрофон:
Він потрапив у ціль,
друзяка Еміль.
Та й ця пляшчина, що церемонно обертається в пучках блідих пальців, і всі оці люди, що варяться у власному соку, не створюючи собі зайвих клопотів. Матьє подумав: «Шампанське тхне червоним вином; по суті, це те ж саме. Втім, шампанського я не люблю». Танцювальний майданчик видався йому маленьким пеклом, легким, наче мильна булька, і він посміхнувся.
— З чого ви смієтеся? — зарання сміючись, поспитався Борис.
— Та згадав оце, що теж не люблю шампанського.
Вони зареготалися утрьох. Сміх Івіш був пронизливий; її сусідка обернула голову й окинула її поглядом з голови до ніг.
— Гарний же у нас вигляд! — сказав Борис.
І додав:
— Можна буде вилляти його у відерце з кригою, коли офіціянт піде.
— Ні! — сказала Івіш. — Я хочу випити; якщо ви не хочете, то я вип'ю цілу пляшку.
Офіціянт поналивав їм, і Матьє меланхолійно підніс келиха до вуст. Івіш дивилася на свій зі збентеженим виглядом.
— Було б непогано, —
