Син сонця - Мирослава Горностаєва

Чаті дивився на нього з жахом. Вони вже відійшли далеченько від людей, і старий сута ризикнув запитати:

— Васушено, то ти син княгині Прітги?

— З дитинства говорять, — мовив Карна, — що ми з Арджуною схожі трохи не як близнюки… Авжеж, бо ми обидва схожі на неї! Він більше, я менше, але ми маємо риси Кунтідеві. Я мав би здогадатись, але я не думав про це! Не думав, бо боявся! Я, Карна, боявся дізнатись правди!

Карна заспокоївся лише тоді, коли вони звернули на вулицю колісничних.

— Чаті, - сказав, — не розповідайте про це нікому. Не хочу, аби Гастінапуром пішли плітки. Про мене і так забагато говорять.

— Гаразд, — мовив Чаті розчулено, — обіцяю тобі, синку! Ну, ось ми і при йшли…

Біля хвіртки дворику Адгіратги виднілося кілька чоловік. Карна пізнав своїх синів, вдягнених і озброєних, як до бою. Між ними біліло сарі Радги.

— Синку! — крикнула жінка, — моє ти сонечко! Ти живий! Ти на волі! Наль, сута княжича Душкарни, оповів нам щось жахливе! Тебе, що завоював для Гастінапуру півБгаратаварші, хотіли видати ворогу! А потім ти поїхав з посланником і не повернувся! Твої сини вже зібрались відбивати тебе!

— Хіба ви не бачили Чатьякі, мамо? — спитав Карна м'яко.

— Ні Чатьякі, ні твоїх ледацюг-ангів! Синку, ми тут трохи з глузду не зсунулись!

— Бабуся навіть просила дати їй зброю! — мовив, посміхаючись, Рама, а близнюки дружно хихикнули.

- І зовсім не смішно! — вигукнув Сатьясена, — татусю, де ж ви були?

— Ходив по місту, — сказав Карна заспокійливо, — ви хвилювалися даремне.

— Васушено, — мовила Радга суворо, — зараз же повертайтеся до Чампи!

— Ні, ненько, — лагідно мовив Карна, — я — воєвода князя Гастінапуру, а незабаром буде битва.

- Їсти хочеш? — спитала Радга, зітхнувши, — Чаті, заходь, повечеряєш…

— Та ні, - мовив старий, — я додому… Не хвилюйся Васушено, я мовчатиму.

Після вечері сини Карни полягали спати. Карна сів біля розхилених завіс і мовчки

слухав шерехи ночі. Пальці його все крутили золотий браслет на зап'ястку, обмацуючи знайомий візерунок.

— Мамо, — покликав він Радгу, — хто подарував вам цього браслета?

— Хіба я не розповідала, синку? — здивувалась Радга, — це було гак давно… я тоді була молода і гарна, а ти був схожий на дитя апсари. І я пішла з тобою подивитись на те, як зустрічають пані Прітгу Кунтідеві, що якраз вийшла заміж за князя Панду. Випадково ми опинилися біля її нош, і ти почав кричати. Вона визирнула назовні… Вона була така вродлива, синку! Просто як богиня! Видно, ти їй сподобався, бо вона подарувала мені цього браслета, для тебе. Щоправда, той брагман, Вікартана, котрий лікував тебе, сказав, щоб я не одягала його кілька літ. Він назвав браслет так дивно… Попередженням! А ще я приміряла його і бачила дивне видіння. Кривавий бій, і двоє воїнів у смертельнім поєдинку. Один з них був… ну, точно таким, як ти зараз — білявий, синьоокий… а другий мені здався схожим на пані Прітгу. Але ж це було так давно, синку!

— Попередження, — вимовив Карна, — Сунда й Упасунда… Брати — вороги… А замість Тілоттами — Драупаді!

— Синку, що ти говориш?! — вигукнула Радга.

— Мене народила княгиня Прітга Кунтідеві. - сказав Карна, і Радга затремтіла, — я — старший її син, хоча у мене не повертається язик назвати матір'ю цю жінку…

Радга з жахом дивилась, як все нижче хилиться горда голова чоловіка, якого вона звала своїм сином, своїм сонечком, який освітив її життя, який дав їй, бездітній, онуків, який ніколи і нічим не осоромив її, і не знала, чим його потішити. їй відомо було про страшну присягу Карни, про його затяту ворожнечу з тими людьми, котрі виявились його рідними братами, і про те, що наближається битва, рівної якої не було ще у Бгаратаварші.

— Я шкодую лише про одне, — сказала жінка, — про те, що мої сини померли немовлятами… Аби вони вижили, то вас теж було б п'ятеро… По одному на кожного Пандава!

— Ненько, — прошепотів Карна, — то ви б взяли до себе і п'ятого сина?

— Та як можна було тебе не взяти, сонечко моє? Ти ж був малим гарніший за квітку! Якщо та, жорстока жінка, не розчулилась, побачивши тебе, то у неї зовсім не було серця! Мій гордий, прекрасний сину, хіба я була тобі поганою матір'ю?

— Найкращою у світі! — вимовив Карна так, що у Радги бризнули сльози.

— Щоправда, — схлипнула вона, — я лише дружина сути, і батько мій був сутою, і через це, мій княжичу, тебе все життя зневажають вищі, але ж ти міг, синку, зректися нас, як і пропонував тобі поштивий Парашурама…

— Я не зрадник, — сказав Карна, — хоч і народився від зрадниці!

— Синку, не треба так про рідну матір… А вона хоч знає, що ти живий? Чи й досі вважає себе убивцею?

— Байдуже, мамо! — Карна охопив голову руками, — байдуже… Через сім днів буде битва, і я уб'ю свого брата, або поляжу сам!

— Відмовся від бою!

— Не можу… Присяга!

— Покинь Гастінапур!

— Присяга, мамо!

Радга, котра до того сиділа поруч з сином, рвучко встала.

— То йди, синку, своїм шляхом! — вимовила урочисто, — я — проста жінка, мені невідоме високе знання, мені недоступний шлях воїна… Але я говорю тобі —лишайся собою! Прямим як стріла і палким, наче полум'я! А я молитимусь за тебе і за твою перемогу!

Карна підвівся теж, і очі його спалахнули завзяттям.

— Дякую, мамо! — сказав, — вас послав мені Сур'я Світлоликий! Моліться ж йому замене, і за моє вояцьке щастя!

Радга обняла його за плечі, і вони довго стояли обійнявшись — мати і син.