Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Може відвезти вас додому? — несміливо запропонував юнак.
— Ні, друже, я хочу побути сам.
Карна кружляв містом кілька годин. Зо три рази він опинявся біля того будинку, де жив Відура, і де перебувала нині Кунтідеві, але жодного разу не наважився зайти. Коли він зрозумів, що підійшов до цього дому вчетверте, то вдарив у безсилій люті себе в чоло і рушив у напрямку базару.
Довго блукав воїн між рядами торговців і, зрештою, вибрався на майданчик де під навісом розташувався торговець хмільним медом. Звідти раптом гукнули:
— Васушено, це ти, синку?
Карна пізнав старого Чаті і підійшов до навісу. Відставний сута, трохи підхмелений, сказав урочисто:
— Пропиваю твої гроші!
— На здоров'я, дядьку Чаті, - мовив Карна з силуваним усміхом, — татко мій часом не з вами?
— Але де! — вигукнув Чаті, - Адгіратга вже подався додому, бо з твоєю ненькою погані жарти! А моя стара померла, і нема кому вибити мене праником за зайвого кухля… Стривай-но, синку, а чого це ти тиняєшся пішки? Де це ледащо, мій онук, і де твоя колісниця?
— Я хотів побути на самоті і відпустив хлопця, — мовив Карна, й Чаті, котрий добре знав свого ратгіна, зрозумів, що сталося щось лихе.
— Ти наче з бою повернувся, а не з палацу, — сказав, — що там чути, Васушено? Війна буде?
— Та напевно…
— Ех! — зітхнув Чаті, - аби я мав здорові руки! А то ж і досі болять, кляті… Може вип'єш зі мною, синку? Ти хоч і великий пан нині, але ніколи не гребував
старим сутою… Я пригощаю!
— Чом би й ні? — сказав Карна, і Чаті зраділо вигукнув:
— Гей, сути, посуньтесь, дайте-но місце мойому ратгіну! До них почали обертатись цікаві.
— Це Карна! — вигукнув хтось, — сам Карна!
— Воєвода! Князь Ангу!
— Той самий Карна, котрий…
— Син Адгіратги з нашої вулиці?
— Радгея… Радгея… Всі знають його матір…
Карна взяв кухля, якого підсунув йому Чаті. Він пізнавав деякі обличчя, а молодь вже була йому незнайома. Чаті штовхнув його під лікоть:
— Скажи що-небудь!
Карна випростався з кухлем у руках. Його голос, звиклий віддавати накази, перекрив гамір.
— Колісничні! — вимовив він, — вірні помічники воїнів! Ви рятуєте нам життя і оспівуєте наші подвиги, та ніхто й ніколи не оспівував як правити кіньми під дощем стріл, не маючи змоги боронитись! Якщо сута потрапив до боягуза- ратгіна, то він ще може врятуватись, але горе воїну, в якого боягуз-колісничний, бо той воїн ніколи не повернеться додому! Та серед колісничних Гастінапуру не було й нема боягузів! Я, Карна Вайкартана, якого воїни звуть атіратгою, славлю бойових друзів своїх, бо ратгін і сута під час бою — одне!
Старий Чаті плакав не криючись. За столом запала мертва тиша. Потім хтось вигукнув:
— Хай ніколи не зламається ваша колісниця, князю Карно, бо ми не чули таких слів від жодного кшатрія! Якщо вам потрібні будуть сути для вас, чи для ваших воїнів, беріть будь-кого з нас!
Люди загомоніли:
— Вірно, друзі! Вірно!
— Поруч з таким ратгіном і полягти не страшно!
— Васушено, ми всі — за тебе!
— Ти залишився людиною, Радгеє, хоч і покинув нас
— Та ще й якою людиною! — вигукнув Чаті, - друзі, за це треба випити!
Карна кинув на стіл капшук:
— Пригощаю всіх! Торговцю меду!
Він пив кухоль за кухлем, але не відчував сп'яніння. Чаті стривожено дивився на нього. Врешті, озвався:
— Васушено, тобі погано? Васушено…
Карна різко отямився і побачив, як його сильні пальці лучника зминають срібного кухля, котрий торговець виніс йому, дізнавшись, що у нього п'є князь Ангу.
— Я заплачу…, - пробурмотів Карна.
— Звісно, заплатиш… Синку, тебе одвести додому? Мати, мабуть, хвилюється…
— Мати…, - сказав Карна, — я не хочу… Про що мені з нею… Я не піду до того дому…
— Синку, отямся! На тебе чекає Радга! Хіба у тебе є інша мати?
— Нема! — вигукнув Карна і знову стис розплющеного кухля, — нема! Чаті, я присягнув убити рідного брата!
— Васушено, синку, у тебе ж немає братів! Ходімо ж додому! Ходімо!
- Є брати! — мовив Карна вперто, — п'ятеро! Вони мене ненавидять! А якби я став зрадником, то мав би родину! Князівську, Чаті! І сам став би Великим Князем! І вона б прийшла до мене після всього, що сталося! Вона, Драупаді… Прийшла б до князя! Але ж я той самий Карна, Чаті! Я ж не змінився!
Сута, котрий знав усі перипетії життя свого ратгіна, почав здогадуватись
— Синку, — мовив він, — то ти довідався, хто твоя мати?
— Моя мати — Радга! — крикнув Карна, — у мене не було іншої матері! Ходімо до до му, Чаті!
Чаті допоміг йому вибратися з-за столу. В синіх очах Карни стояли сльози.
— Все життя, — сказав він, — все життя, Чаті, покласти на те, аби піднятись на щабель вище! Лише тому, що розпещена жінка, злякавшись розголосу, вкинула до річки тримісячне немовля! Доля все-таки милостива: мене знайшла дружина сути, майже воїна, а не жінка шудри чи чандали! Я міг би бути чиїмось слугою, я, Карна, в якого замість душі полум'я! Стіна, Чаті! Хто зводив їх, ті стіни? Хто зробив їх непроникними? О, багатьом зручно просто йти по батьковим слідам… Це через оцю стіну, Чаті, я мушу вбити рідного брата! Або він уб'є мене, що теж незле! Арджуна, мій вічний суперник… Аби я виріс у палаці, то був таким же, і ніхто б не говорив, що у сина сути непомірна гордість! Вона у нас однакова, ця гордість, але йому її