Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

— О велика хатун, — казав до Ель Хуррем. — Аллаг посилає людину на сей дивний світ на коротку хвилину. І не спускає з неї ока й уваги від колиски до гробу. I, як батько, уважає на свою дитину, котра йде кладкою понад ріку. А кому Аллаг дав більше розуму і більше сили, від того й більшого рахунку зажадає, коли людина перейде стежку свого буття і вип'є всі чаші, гіркі і солодкі, котрі їй Аллаг поклав при дорозі життя. А час до часу присилає Аллаг свою пересторогу і, як батько, упоминає.

Так вірив побожний Абдуллаг і так учив високу ученицю свою, гарну і розумну султанку Роксоляну.

Помалу пізнавала вона 70 сект ісламу з ріжними-преріжними науками. Та се не вдоволяло її. Зачала вчитися мов ріжних народів, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з країни нессараг. Скоро піймала чужі мови, бо дуже прикладалася до науки, — щоб убити внутрішній неспокій і почуття опущення. Часом до її мозку немов ковтали згірдні думки і слова народних пісень про потурнаків, котрі виреклися своєї віри для панства і лакімства. Тоді тим дужче бралася до праці.

А в її серденьку все дрижав сумнів, чи добре зробила, що на своїй дивній стежині скинула маленький хрестик материнський…

I скоро минав час, невидимий та найсильніший твір невидимого Бога.

В день святої ночі Кадр[61], у котрій зіслано Коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервіш[62]. Сиве волосся його спадало аж до стіп, а необтинані нігті виглядали, як пазурі орла, а хід його був до танцю подібний.

Не хотів сказати ні свого імені, ні походження, а на всі питання відповідав:

— Маю об'явлення для падишаха! Його допустили до султана.

Вступивши в кімнату, приложив руку до серця й до чола і сказав:

— Коли одна з жінок падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку[63], то син той матиме інакше значіння, ніж усі інші діти султанської крові, відколи править царський рід Османів!..

— Добре чи зле? — запитав занепокоєний Сулейман.

— Се знає Аллаг і Пророк його Магомет!

Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця і вийшов. А йдучи коридорами ходом, до танцю подібним, голосно голосив об'явлення своє:

— Коли одна з жінок падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку, то син той матиме інакше значіння, ніж усі інші діти султанської крові, відколи править царський рід Османів!..

Сі слова потрясли султанським сераєм і звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тільки вона могла бути при надії.

В цілім сераю знали, що від вінчання падишах Османів ще не був у кімнатах ніякої іншої жінки.

З найбільшим напруженням очікувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс біль породу лоном Роксоляни і вона породила сина в найбільший день Османської держави.

Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали їй, наказала невольницям опустити кімнату.

Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболілий мозок її працював, мов у гарячці. Хотіла пригадати собі щось і не могла. Нараз бліде обличчя її легко покрасніло, уста відкрилися і прошепотіли: «… Призри нынъ, Господи Боже, на тварь твою і благослови, і освяти воду сію, і даждь єй благодать избавленія і благословеніє Iорданово… «

Оглянулася на всі сторони, чи хто не підглядає її, та знов вдивилася в свою дитину.

Не могла з великої втоми пригадати собі дальших слів святої молитви, яку не раз чула з уст батька, а якою впроваджується дитинку в християнську сем'ю. Знала тільки, що в молитві говориться дальше про воду як істочник нетління, неприступний противним силам. Думкою спочала на тих словах, що виринали з забуття в її мозку, як на зеленім гіллі спочивала голубиця, вислана Ноєм з ковчега по потопі. Напрасним рухом руки зачерпнула води й, обливаючи сина свого, первородного, промовила тихо:

— «Крещается рабь Божій Стефанъ въ имя Отца, и Сына, и Святаго Духа, Аминь…»

Перед її очима стояв перший любчик її Стефан. І його іменем охрестила сина свого з султанського роду Османів.

Рівночасно зробила над дитиною тричі знак святого хреста.

Відітхнула так сильно, якби скінчила дуже важку працю. Здавалося їй, що від того її віддиху захиталася занавіса біля дверей. Втомлена до краю впала на шовкові подушки, бліда, але вдоволена.

Пригадувала собі, як добре чулася колись у кривавім блеску віри в хресне дерево терпіння. Навіть як невольниця не відчувала в тій вірі такого неспокою, як тепер, коли має все, чого душа і тіло забажають. Розуміла, що втратила скарб, з яким не дасться порівняти ніякий з земних скарбів. І хотіла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посідання того, що сама стратила.

Зразу уважала свій учинок чимсь зовсім звичайним і природним, чимсь таким, що належалося їй дати, а синові взяти як спадщину. Щойно по якімсь часі