Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон

Того знаменитого року я приїхав пожити у своїх батька й матері, в Кіннерді, над Пітлохраєм. Тоді я любив гуляти на рудих торфовищах і понад золотавим ручаєм, різке свіже повітря наших гір, коли й не надихало, то бадьорило нас із дружиною, і ми з нею задумали цикл жаских оповідань, з яких вона написала «Тінь на ліжку», а я сотворив «Причинну Дженет» і перший варіант «Веселих хлопців». Я люблю повітря свого рідного краю, але воно не любить мене, і завершились ці чарівні дні застудою, гірчичниками та втечею по Стретердлі та Ґленші до Каслтона під Бремаром. А там було дуже вітряно, та й дощ не відставав: повітря рідного краю було ще неласкавіше, ніж людська невдячність, і мені довелося проводити чималу частину свого часу серед чотирьох стін у домі, відомому під зловісною назвою «Хата покійної міс Макгрегор». А тепер схиліться перед Перстом Призначення. В «Хату покійної міс Макгрегор» приїхав на вакації один школяр, якому дуже закортіло «чогось такого кам'янистого, щоб наламати на ньому думку»[52]. Він не мав на увазі літератури, ні, його тоді вабило й чарувало мистецтво Рафаеля, і з допомогою пера, чорнила та коробки акварельних фарб за шилінг він дуже скоро обернув одну з кімнат на картинну галерею. Мій найбезпосередніший обов'язок був приймати глядачів, але я часом трохи розслаблявся, ставав поряд з митцем, так би мовити, за мольберт і по півдня проводив у шляхетному суперництві з ним, виконуючи розфарбовані малюнки. При одній такій нагоді я намалював карту острова; вона була старанно і (так мені здавалося) прегарно розфарбована. Форма того острова невимовно мене зачарувала, там були затоки, що тішили мене, наче сонети, і підсвідомо, наче під тиском фатуму, я надписав назву: «Острів Скарбів». Кажуть, ніби є люди, байдужі до карт, але я не можу в це повірити. Назви, обриси лісів, звивини доріг та річок, стежки зі слідами доісторичної людини, ще виразно видні на пагорбах і в долинах, млини й руїни, ставки й перевози, а може, і Сторчовий Камінь або Друїдське Коло на вересовищі — це ж невичерпна скарбниця цікавого для будь-кого, хто має очі або хоч на два пенси уяви, щоб це зрозуміти. Яка ж це дитина не згадає, як вона лягала обличчям у траву, й заворожено вдивлялась у цей мініатюрний ліс, і бачила, як його заселяють цілі сонми фей та ельфів. От саме подібно до цього образи майбутніх персонажів книжки почали проступати крізь уявний ліс, коли я задивився на свою карту Острова Скарбів. Їхні засмаглі обличчя та блискуча зброя визирали до мене з несподіваних схованок, вони снували туди й сюди, шукаючи скарбу та б'ючись за нього на кількох квадратних дюймах плаского зображення. Не зчувсь я, як переді мною вже лежали аркуші паперу, і я складав план книжки по розділах. Скільки разів я робив це раніше, але далі справа не йшла! Проте в цьому новому задумі, здавалось, були зародки успіху. Це мала бути книжка для хлопців-підлітків; психологія чи витончений стиль тут ні до чого, а спробний камінь — хлопця — я мав напохваті. Жінок у книжці не буде. Я не вмів кермувати бригом (а саме бригом слід би бути «Еспаньйолі»), але надіявся, що якось спроможуся повести корабель, як шхуну, не осоромившись на весь світ. А потім у мене виникла одна думка щодо постаті Джона Сілвера, від якої я сподівався бозна-скільки цікавого: взяти одного зі своїх найближчих друзів (якого, можливо, читач теж знає і любить не менше за мене), позбавити його всіх прикмет витонченості та шляхетної вдачі, зоставивши йому тільки силу, мужність, кмітливість, чарівливу товариськість, і спробувати виразити все на рівні матроського кубрика. Така психологічна хірургія, гадаю, — звичайна річ при так званому «створенні характеру», можливо, це навіть єдиний спосіб. Ми можемо ввести в твір постать якогось дивака, що з ним перемовилися сотнею слів учора на вулиці, але хіба ми знаємо його? Нашого приятеля з його безмежною мінливістю та гнучкістю ми знаємо — але чи можемо ввести його в твір? Першого доведеться наділити всілякими другорядними придуманими рисами, можливо, зовсім не властивими йому в житті; з другого ми з ножем в руці повинні зрізати й відкинути все зелене галуззя його особистості, зате будемо принаймні певні за стовбур і ті кілька гілок, що лишилися.

Одного холодного вересневого ранку, при веселому вогні в коминку, під шум дощу» що тарабанив у вікна, я почав писати, «Корабельного кухаря» — така первісно була назва роману. Я починав (і закінчував) чимало книжок, але не можу пригадати жодної, за яку сідав би з такою приємністю. Не треба дивуватись: адже, як твердить англійське прислів'я, «крадена вода завжди солодка». Зараз я мушу зачепити одне прикре питання. Безперечно, папуга колись належав Робінзонові Крузо. Безперечно, кістяк позичено в Едгара По. Мене це не дуже турбує — то дрібниці, частковості, і ніхто не має права привласнювати монополію на кістяки або претендувати на всіх птахів, що вміють говорити. Палісад, мені казали, з «Мічмана Реді»[53]. Може й так, мені байдужісінько. Ці корисні письменники справдили поетові слова: покинувши цей світ, вони лишили позад себе «слід свій на піску віків, слід, яким хтось інший, може…»[54] — ось я і є той інший! Сумління моє обтяжує тільки борг Вашингтонові Ірвінгові, і слушно, бо зухвалішого плагіату годі й шукати. Нагодою я кілька років тому, шукаючи чогось підхожого для антології оповідної прози, перечитав «Розповіді мандрівника», і ця книжка приголомшила мене. Біллі Бонс, його скриня, товариство в заїзді, весь внутрішній дух, та й добряча пайка конкретних подробиць моїх перших розділів — усе це, геть усе власність Вашингтона Ірвінга. Але я й відати не відав про це, коли сидів біля коминка й писав, неначе в бурхливих припливах якогось більш-менш прозаїчного натхнення. Не відав ще й тоді, коли щодня після підобідку вголос читав родині те, що встиг написати за ранок. Воно здавалося таким природженим для мене, як первородний гріх, воно належало мені, як моє праве око. Я розраховував на одного підлітка-слухача, а виявилося, що їх двоє. Мій батько зразу запалився з