Діти - Галина Василівна Москалець
— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?
Лис хотів втекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.
— Ну й ну!.. — здивувався дід. — Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!
На підтвердження Мацько ще пометляв хвостом.
— На, бери вже, коли ти такий гречний!
Дід кинув лисові рибку, і той блискавично ковтнув її. Так само з’їв другу й третю.
— Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшнувато стало.
— Тьху, маро! — Дід перехрестився, але лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Ще заговориш по-людськи… Тьху-тьху!
Дід хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
Розділ VIII,в якому Лялечці слід було промовчати, але якщо це йому не вдалося, то хай уже лис вибачить
— Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледве не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис побіг, я бачив!
Бабця якраз чистила картоплю, від несподіванки впустила ножа:
— Який лис?
— Дуже гарний! Такий гарний, такий!.. — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо, може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
— Де ж твій лис?
— Там!
Лялечка прикипів очима до кущів, йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
— Що за лис!
— Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!
— А, то той лис, що курей краде! — здогадався дід.
— Ой-ой!.. — зойкнула бабця і побігла до стайні.
— Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Я сам бачив, він фарбу вкрав!
— Що ти мелеш? Яку фарбу?
— Взяв у зуби відро і поніс. Він, певно, хотів перемалюватись. Ой діду!
Дід спересердя сплюнув.
— Вигадуєш, сам не знаєш що!
Тут надійшла бабця:
— Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести! Він ще сюди прийде…
— Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
— Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола Лялечки. — Та в тебе температура!
Лялечка вирвався:
— Бабо, він вкрав фарбу, аби перемалюватись!
Дід пробурчав:
— Признайся, що то ти її розлив і сховав, щоб дід не бачив?
— Неправда! — ледь не розплакався Лялечка. — То лис!
— Не муч дитину! Бачиш, у нього температура! — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Він більше не прийде. Хай спробує прийти! Дідо купить рушницю і його вб’є.
— Ой бабо, не треба! Хай приходить! Я його в клітку посаджу і заберу додому, як мама приїде. Бабо, скажи, щоб дідо не вбивав лиса.
— Добре, добре. На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда, і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Баба взяла Лялечку на руки і понесла до хати.
— Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки! То, певно, не той лис… Мій лис хіба фарбу краде. Він хоче царем усіх звірів стати.
—. Забиваєш дитині голову дурницями! — бурчав ззаду дід.
— Ти би пив менше та пильнував онука. А то все на мою голову!
