Українська література » Сучасна проза » Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд

Читаємо онлайн Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд
ніби якийсь постійний подразник, що тільки посилював свою дію, аж раптом я з жахом збагнув, що берлінська касета, підписана оригінальною назвою фільму «Фюрер дарує євреям місто», була просто чотирнадцятихвилинною нарізкою окремих сцен із початку фільму, де я, всупереч своїм сподіванням, ніде не побачив Аґату, хоча й стільки разів знову і знову проглядав той фільм, ретельно придивляючись до миготливих облич і намагаючись її упізнати. Зрозумівши, що краще роздивитися картини, які, щойно виринувши на екрані, відразу й зникали, просто неможливо, я врешті подумав, що варто замовити сповільнену копію цього терезієнштадського фрагмента, і справді, у такому варіанті фільму, який розтягся на цілу годину, тобто тривав учетверо довше, мені після численних переглядів вдалося помітити речі й обличчя, які до того залишалися поза моєю увагою. Щоправда, тепер виникало таке враження, що чоловіки й жінки працюють у майстернях ніби вві сні, так багато часу було їм потрібно, щоби під час шиття голка з ниткою піднялася вгору, так важко опускалися їхні повіки, так повільно ворушилися їхні уста й так неквапно оберталися вони до камери. Здавалося, що вони не ходили, а зависали в повітрі, так ніби їхні ноги вже не торкалися землі. Самі постаті були нечіткі, й особливо у сценах, які відбувалися надворі, при яскравому денному світлі, вони розпливалися по краях, подібно до обрисів людської руки на паризьких флюїдних знімках та електрографіях, зроблених Луї Драже на рубежі століть. Численні пошкодження на плівці, які я до того майже не помітив, тепер розпливалися просто посеред кадру, стирали його, залишаючи світлі візерунки, поцятковані чорними плямками, що нагадували мені аерофотозйомку з крайньої Півночі або те, що можна бачити в краплі води під мікроскопом. Та найжахнішим у цій сповільненій копії, сказав Аустерліц, була метаморфоза звуків. У короткій сцені на самому початку, у якій було показано, як обробляють розпечене залізо й підковують на кузні вола, на звуковій доріжці берлінської копії весела полька якогось австрійського оперетного композитора перетворилася на похоронний марш, що звучав тепер просто з гротескною сповільненістю, так само й інші мелодії, що супроводжували фільм, з яких я зміг упізнати лише канкан з La vie parisienne[94] та ще скерцо зі «Сну в літню ніч» Мендельсона, звучали ніби в якомусь підземному царстві, у якихось жахливих глибинах, так сказав Аустерліц, до яких ще ніколи не долинав людський голос. З коментаря диктора нічого вже не можна було розібрати. Там, де на берлінській копії бадьорий голос, що з силою виривався з горлянки, розповідав про оперативні команди та робочі сотні, які відповідно до потреб проводили різні роботи й за нагоди перекваліфіковувалися, так що кожен охочий до праці мав можливість безперешкодно влитися у виробничий процес, — на цьому місці, сказав Аустерліц, можна було почути лише якесь лячне гарчання, яке раніше я чув тільки одного разу, надзвичайно жаркого першотравневого дня багато років тому, коли гуляв у паризькому Jardin des Plantes, і, відчувши себе недобре, якийсь час сидів на лавці біля вольєра з птахами, неподалік від павільйону хижаків, у якому невидимі для мене леви й тигри, що, як мені тоді здавалося, сказав Аустерліц, втратили в ув’язненні глузд, здіймали невдоволений рев, який годинами ніяк не припинявся й не стихав. І потім, провадив далі Аустерліц, є там ще наприкінці доволі довгий епізод з прем’єри одного музичного твору, написаного в Терезієнштадті, якщо не помиляюся, ішлося про «Штудію для струнного оркестру» Павела Гасса. Спершу ми ззаду дивимося у залу, вікна якої відчинені навстіж і в якій сидить безліч глядачів, але не рядами, як зазвичай на концертах, а ніби в якійсь кнайпі за столиками на чотирьох, вони сидять на стільцях, які, очевидно, були виготовлені в столярній майстерні гето і виглядали так, ніби вони з альпійського шале, навіть із сердечками, вирізаними на спинках. Під час концерту камера бере крупним планом окремих осіб, серед них і одного старшого пана, чия коротко підстрижена сива голова займає праву половину кадру, а в лівій половині з’являється обличчя молодої жінки, майже непомітне на тлі темних тіней, які огортають її, саме тому цю жінку я спершу й не побачив. На шиї в неї, сказав Аустерліц, було намисто, три разки якого заледве можна було вирізнити на темній закритій сукні, а збоку у волоссі в неї була біла квітка. Саме такою, спираючись на свої

розпливчасті спогади та нечисленні деталі, які я маю сьогодні, я уявляв актрису Аґату, саме так, гадаю, вона й виглядала, знову й знов заглядаю я в це водночас чуже і знайоме обличчя, сказав Аустерліц, перемотую плівку назад, ще і ще раз, та дивлюся на таймкод у верхньому лівому куті екрана, цифри, які затуляють частину її чола, хвилини й секунди, від 10:53 до 10:57 і соті частки секунди, які так швидко прокручуються, що їх неможливо ні прочитати, ні розгледіти. — На початку цього року, мовив Аустерліц, коли вийшов із глибокої задуми, як то часто бувало з ним під час оповіді, і нарешті взявся розповідати далі історію свого життя, отже, на початку цього року, сказав він, невдовзі після нашої зустрічі, я вдруге поїхав до Праги, відновив свої розмови з Верою, відкрив для неї в банку щось на кшталт пенсійного рахунку й загалом доклав зусиль, щоб, наскільки то було в моїх силах, поліпшити їй умови життя. Коли надворі було не надто холодно, ми викликали таксиста, якого я найняв, щоб він за потреби возив Веру, і той віз нас у місця, про які вона згадувала в розмовах і, за її словами, сама не бачила цілу вічність. З вежі на Петршинському пагорбі ми знову дивилися на місто, а також на машини й поїзди, що повільно повзли берегами Влтави й мостами. Ми трохи гуляли під блідим зимовим сонцем у ботанічному саду, якось зайшли в планетарій на Голешовіце й провели в ньому зо дві години, згадуючи то французькі, то чеські назви сузір’їв, які могли впізнати, а одного разу заїхали аж до Лібока, у тамтешній лісопарк, де посеред чудової місцини стоїть зіркоподібний заміський палац, споруджений тирольським ерцгерцогом Фердинандом, про той палац згадувала Вера й казала, що він був улюбленим місцем заміських прогулянок Аґати й Максиміліана. Чимало днів провів я також у празькому театральному архіві на вулиці Целетній, де переглядав документи за 1938 і 1939 роки, і там, серед листів, особистих справ,

Відгуки про книгу Аустерліц - Вінфрід Георг Зебальд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: