Морок, у якому тону - Ксандер Демір

Давид

Невдовзі всі почали потихеньку розходитись по своїм кімнатам. І не дивно, на годиннику вже далеко не рання година. Поки Даша пішла вкладати малого спати, я та інші, «виживші» від переїдання, допомагали прибрати зі стола.

-Ти справді думаєш, що він змінився? – несподівано запитав Еміль, несучи поруч зі мною посуд.

-Я не бажаю з тобою говорити. – я натягнув посмішку. Сподіваюсь, він не продовжить це безглуздя.

-Ти знову тупиш, братик. Такі як наш батько, не змінюються. У нього всього лише, немає ні грошей, ні фірми, нічого. – Еміль поклав до раковини весь брудний посуд і повернувся до мене. –Йому потрібен ти, лише через твої грошики.

-Звідки мені знати, що ти говориш мені правду? – я повторив за родичем і встав навпроти нього.

-Не віриш мені, повіриш пресі. – він дістав зі своєї кишені телефон і простягнув мені його, де була одна із нових жовтих статей про батька. –Багатенький татко вмить став банкрутом. А я попереджав його, що продавати бізнес в Україні, аби перекваліфікуватись на США, не гарна ідея.

-Це всього лише втрата бізнесу. До чого мені вірити тобі про все інше? - я простягнув телефона назад і склав руки перед собою. Я і так знав, що він став банкротом, та і жовтій пресі вірити, ніби послухати розмови бабусь на лавці.

-До того, що ти маєш ферми, що тут, що в Києві, чи де там. А наш татусик хоче забрати усе собі. Як там кажуть, не пощастило там, повезе в іншому місці. – Еміль сів на тумби, посміхаючись на всі зуби.

-Не сип всіх в одну яму, дивлячись на себе. – я протер щетину, підходячи до брата ближче. –Я сам краще розберусь хто мені бреше, а хто говорить правду. І виходячи з усіх можливих фактів, брехун тут тільки ти.

-Я тебе попередив. Рустаму не потрібен ти, як був не потрібен увесь час.

-Заздриш, що навіть тоді, спадкоємцем компанії став я, а не ти? – я посміхнувся, розводячи руки в сторони. –А знаєш чому? – щелепа брюнета заграла, авжеж він почав нервувати. Сам почав. –Тому, що, як не крути, братику, але я кращий у своїй справі. Вмій програвати.

-Заздрити тобі, що ти покерував декілька місяців і злився через своє дурне кохання? Жа-лю-гі-дно. – посмішка з його обличчя зникла. Еміль зліз зі стільнички, струшуючи брюки.

-Втративши те, що мені і так було не потрібно, я знайшов життя, а ти втратив усе. – я знову розвів руки в сторони. –Прибираєш сам.

Мені надокучила компанія мого любого брата, тому я розвернувся і пішов до себе в кімнату. Хоч вже був майже ранок, але спати я не дуже хотів. Сподіваюсь, Дар’я залишилась все ще у мене в кімнаті. З думками про свою кохану, я швидко дістався своєї кімнати.

-Ти щось довгенько. – одразу ж почувся тихий жіночий голос.

-Пробач, багато посуду.- я посміхнувся і підійшов ближче до ліжка, дивлячись на сина, що солодко сопів під ковдрою. –Саша вже спить?

-Так, давно. Здається, він заснув одразу, як тільки-но ліг в ліжко. – і не дивно. Малий засинає, де завгодно і коли завгодно. –Ти хочеш спати?

-Якщо чесно, ні. – я повернувся до коханої та встав перед нею на коліна, схиляючи свою голову їй на коліна. Даша посміхнулась і поклала свою долоню мені на голову, перебираючи моє волосся. –Дякую, що ти поруч.

-Тебе знову якась депресивна муха вкусила? – я підняв голову до дівчини, пронизуючи її своїм поглядом, але вона лиш тихенько засміялась, тому я знову вмостився у неї на колінах.–Я жартую, милий.

-Мені не хочеться покидати тебе саму в Києві.. Я вже дуже звик до тебе та сина і не хочу втратити вас знову. – мені ставало моторошно від однієї думки, що через декілька днів Даша і малий летять назад до України, а я залишаюсь тут через фермерські справи. Так, наша розлука буде тривати лише місяць-півтора, проте я вже починаю сумувати за ними.

-Дурненький, ти нас не втратиш. Тепер ти від мене не дінешся нікуди, змирися з цим. – я відчував, як Даша посміхається, коли говорить про це, гладячи мене по голові. –До того ж скоро я і Сашка знову повернемось до тебе сюди. Якщо ти не забув, то вкінці лютого у мене змагання за місце для мого ресторану, і ти маєш ще мене підготувати як слід.

-Ти все одно впораєшся з цим конкурсом на раз-два, навіть без моєї допомоги, повір. Ти здатна на все, що тільки може вигадати людство. Усі перешкоди та, можливі якісь провали, вони лише загартовують тебе. Ти сильна дівчина, незалежна ні від кого. Я лише черговий другорядний герой у твоєму фільмі, за якого ти вийдеш заміж. – я знову підняв голову, аби побачити її очі. Даша продовжувала тримати посмішку у себе на лиці, також дивлячись мені пильно у вічі.

-Другорядний, чи головний – це не так важливо, Давид. Ти мій герой, ось це важливо! – вона поклала свою долоню мені на щоку, а іншу на плече, та притягнула у поцілунок. Сказати, що я потонув у цій дівчині з головою – нічого не сказати. Вкотре і ще скільки разів попереду, я буду впевнюватись в тому, що лише в ній я знайшов своє життя. Справжнє життя. Я дикий власник та шалений однолюб, і я нікому не дозволю, щоб хтось зробив їй боляче. Ні їй, ні нашим дітям.

Минуло трохи більше як місяць. Здається за такий термін мало, що могло змінитись, проте багато чого і справді сталось. Я вирішив нарешті усі справи з фермою. До речі, поповнивши її декількома новими жеребцями, що не могло не тішити. Весь свій час я, те і робив, що перебував саме на фермі. Допомогти з побудуванням нових конюшень, з прибиранням, адже гарний власник бізнесу той, хто робив усе те, що і його піддані, тому прибрати декілька відер сміття – для мене не було принизливим, до того ж це як тренажерна зала. Також я встиг набрати ще нових працівників та забронювати декілька коней в подальшій купівлі та продажі. Авжеж, мої коні приносять гарний заробіток, ферма працює як і для звичайних людей, що приїхали провести час на конях, але і як, грубо сказано, магазин. Багато багатеньких людей купують у нас жеребців ще змалку, або «всиновлюють» і ті проживають у нас на фермі. Головне платити їхній прожиток. Але з цим питань немає. Я змалку обожнюю тварин, а коні – це моя пристрасть.

До речі, якщо я вже почав з ферми, то варто згадати, що новим директором став Велієв Рустам. Дивно? Сам не розумію і досі, як це сталось. Але варто зазначити, що всіма можливими трюками у веденні бізнесу я навчився саме в нього, тому інших кандидатів я навіть не розглядав на цю посаду, до того ж і батько був не проти зайнятись чимось. За цей час, поки ми разом тут, ми дійсно налагодили свої взаємини. Я переконався в тому, що його слова були справжніми, щирими. Та і він не припиняв час від часу просити вибачення за скоєне раніше, а коли чув, що я розмовляю чи то з сином, чи то з Дашею, біг з усіх ніг, аби тільки привітатись. Деколи ці реакції були для мене дивними, проте з часом, це було лише смішно. Я відчував його любов до онука, Даша говорила, що можливо навіть він його і змінив. Саша нагадував йому і бабусі, Ібрагіма. Схоже, він їхній, наш подарунок.

У вільний час від ферми я готував свою кохану до скорого конкурсу. Не скажу, що це було легко, але я переконався у кого в Саші стільки запитань у хвилину. Здається, немов я став вчителем і економіки, і дизайну, і навіть навику спікера. Не розумію, чому вона так хвилюється? Якщо і план, і вся детальна інформація, і навіть її промова – все зробила саме Даша. Я лише допомагаю з декількома питаннями. Усе інше – це заслуга її, і я впевнений, що їй рівних там точно немає.

Завтра вже мають прилетіти син і Даша назад до Стамбулу. Саша майже кожен день дзвонив та писав мені, що сумує і хоче назад до бабусі, дідуся, до коней, а потім лише до мене. Ну хоч, мене не забув і, то добре. Поки бабуся Сайджі готувала черговий витвір мистецтва усіх можливих десертів, я швидко з’їздив по магазинах та придбав деякі подарунки моїм рідним. А якщо точніше, новий набір іграшок для Саші та великий букет квітів для коханої. Від однієї думки, що вже завтра, сьогодні вночі я буду поруч з рідними, я божеволію. Цей місяць здавався мені довгим та безкінечним. Іноді я хотів просто психанути та полетіти до Києва хоча б на вихідні, проте ніяк не міг собі дозволити, адже знав, що де день-два, там я і залишусь на тижні, а то і більше.

-Давиде, це ти приїхав? – закричала бабуся з кухні, тільки-но я зайшов в будинок.

-Так, бабусю, я. – я поставив пакети на підлогу і почав знімати з себе верхній одяг. Погода з кожним днем стає все краще і краще. Добре, що до весни залишилось якісь нікчемні два тижні.

-Йди-но допоможи мені з каструлею. – знову крикнула бабуся. Тому як тільки я звільнився від пальта та шарфа, пішов до старенької на кухню, захвативши потрібні пакети. –Що ти знову понакуплював?

-Продукти та подарунки малому. – я поставив пакет на стілець і підійшов до плити. –Що допомогти?

-Злий, будь ласка, цей окріп. А то я щось вже втомилась все підіймати. – вона вказала на каструлю, що стояла на плиті, і пішла сісти на диван. Я швидко зробив все так, як вона сказала і сів поруч із нею.

-В тебе все гаразд? Як здоров’я? – мене турбувало, що останнім часом вона ставала менше енергійна. Можливо це просто період такий, не знаю.

-Так, синку, все добре, не хвилюйся. – бабуся поклала мені руку на мою, повільно проводячи по ній пальцями. –Часом просто важко стає.

-Можливо варто знову викликати лікаря? – і справді, мені не подобається цей її настрій.

-Ні, ні.. завтра приїздить вже мій правнучок. Він і є мої ліки. – вона посміхнулась, піднімаючись з дивану. –Я піду посплю трішки. А ти дивись не проспи літак рідних. Хто взагалі вигадав взяти білет на такий пізній рейс?

-Це був єдиний рейс на цьому тижні. Даша сказала, що не важливо о котрій приліт.

-Ох, молодьож. – бабуся махнула рукою і зникла за дверима. Я тим часом розклав усі продукти і пішов до себе в кімнату. Приліт у них о третій ночі, тому я маю ще пару годин так точно, аби почати збиратись. Добре, що хоч квіти замовив доставку, щоб були більш свіжі.

Невдовзі я прокинувся від будильника, що дзвенів ледве не на весь дім. Як я тільки встиг заснути? Невже це Саша вже заразив мене спати коли-завгодно? Добре, що хоч будильника навів, на всяк випадок.

Я одягнув светр та джинси та рушив у дорогу. Бабуся та батько ще спали, тому я тихо вийшов з будинку та сів у своє авто. Дорога до аеропорту не була пустою, але я швидко дістався місця. Схоже, багато таких, як я, їдуть зустрічати своїх рідних.

Я припаркував свою машину на стоянці та вийшов з неї, діставши телефона, аби перевірити точну годину прибуття. Сподіваюсь, я встиг.

-Довго чекаєш? – не встиг я включити телефона, як мене перебив голос тої самої дівчини, що покорила мене.

-Як ви так швидко? Я тільки приїхав? – я поклав телефона назад до кишені та підійшов до своїх рідних. Можливо якби це був ранок, чи день, Саша і побіг би до мене на руки, проте зараз він був схожий на зомбі, що ось-ось і засне. Я підійшов до Даші, та поцілував її, міцно обіймаючи, а потім взяв сина на руки, аби той не мучився.

-Привіт тато, пробач я хочу дуже спати.. в літаку була маленька дитина, що постійно плакала, і заважала моєму сну. – малий обійняв мене за шию, поклавши свою голову мені на плече.

-Схоже переліт у вас був дуже вдалий. – я посміхнувся до Даші, і забрав у неї валізу. Як же я сумував за усім цим.

-Не те слово, Давид. – вона також подарувала мені свою посмішку і ми швидко сіли назад до машини.

-Бабуся підготувала малому нову кімнату, дитячу. Сказала, що не хоче, аби він заважав її любій молодій парі. – я підморгнув коханій, проте вона лише задовільно закотила очі. –До речі, вас чекають невеличкі сюрпризи дома.

-Мій вдалий сюрприз зараз буде, це тепла ванна та м’яке ліжко. – сказала Даша, опускаючи собі сидіння.

-Я допоможу твоїй спині розслабитись, не хвилюйся. – я поцілував дівчину і рушив машину з місця.