Жовтий Князь - Василь Барка

На дні, в боковій струмовині, так багато обвуглених обапо-лів, кинутих попереду! - крізь них мало хто просунувся до глинища. Застрявали люди, здавлені і скалічені: там їх і нищив огонь. Один чоловік, зовсім обгорілий, звис до води, - його стопи стиснуті між двома близькими деревинами, а руки і голова гойдаються в поривному полум’ї, ніби червоній повені, крізь яку мчить глибинний протяг.

Багато селян згорало в велетенській печі-прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою. Привезені на платформах дерева вертано в прірву, навперемін з людьми.

Катранник продирався попід заваллями і раз був стратив свідомість. Опритомнів скоро: від палення згори і вогкості знизу - з болотяного рівчака. Спекота пронизувала одіж і підганяла повзти, як пораненого вужа. Хоч низовий протяг через глибоку щілину приносив трохи повітря, таки димова задуха була смертельна — рвала груди, труїла кров, сліплячи зір і тьмарячи думки.

Зрештою, доліз Мирон Данилович до калюжки в глибокому водориї; обхлюпався там, щоб, рятуючись від палення, зберегти одіж на плечах. Аж тоді відчув: збоку щось штовхнуло і муляє — торбинка! Його власна торбинка, набік прив’язана, через плече.

На дні калюжки повно камінців і піску з глиною. Вихлюпуючи воду звідти, Катранник прошепотів, ніби сам собі чужий: «Це я ще живу!» Тоді враз, здається, підбадьорений дійсністю сказаного, почав лізти далі і через декілька хвилин був так далеко від болотяної щілини, що коли там стався черговий обвал з гуркотнечею в огні, то вже не міг зачепити. Прискоривши рух, Мирон Данилович раптом обсунувся в глибшу промоїну, ніж була, і мимоволі знов облився - від дрібного водоспадика, під звалищами. Як проліз у нешвидкій воді, то вже встати зміг, при узбочині яру: там скрізь вигиналися пригорки і лежали валуни біля обпалених кущів. Горючі деревини, накидані згори, були рідші, і він то переступав їх, то пробирався знизу, в протулини з рештками зарості.

Намацав якусь річ, обгорнуту матеркою, що вбризкана в болото. Спершу проминув річ, а тоді надумався: простягнув руку і взяв.

Відступив за горби, де тільки окремі дровиняки і шпали, облиті смолою, скотившись, палахкотіли з низьким димом; під виступ збочини присів — віддихнути і отямитися з лиха.

Обторкує знахідку, розгортає і, на диво собі і незміренну радість, бачить хліб! — сухий, причерствілий трішки, але ж хліб. Знати вже з самого дотику, це — житній. Скрізь розшукуваний хліб і не знайдений, дістався, де і не подумати про нього: в самій погибелі.

Вся істота припала до знахідки! Вся — з болючою хижістю голоду. А знов почало палити від завалля. Мирон Данилович з’їв тільки один відломлений шматок, тримаючи його на стуле-них долонях, щоб ні одну крихту не згубити. Тоді зав’язав хліб, як було, і сховав собі в торбинку; і перевірив, чи хліб там, провівши рукою по тканині.

Хоч хилила страшна слабість, він переміг її; присліплений від палючих виблисків згори і димової їді, що різала очі, випростався він і рушив чимдуж звідти. Враз перечепився і впав; коли підводився, то лікоть приторкнув до торбинки, знов перевіряючи: там хліб чи нї? Там!

Катранник, як побачив, кого він потоптав, — жахнувся: то мертвий чоловік. Одежа на трупі обгоріла в попільний мотлох. Ліва сторона голови розбита і попечена так, що крізь розриви червоніє застигла кров. Вигляд мертвого болісно вразив Мирона Даниловича, який аж знітився в судомі і, впритомнівши, пішов далі; боявся і згадувати, хоч чужа смерть притягувала думки.

Обережно ступав по нерівному глинищу. І відчув, що лихоманки нема; від жорстокого струшення, на межі божевілля, збігла з крові і нервів. Але був він замучений страхом і болем, при вичерпанні останніх сил.

Присів на горбик; щоб вийти з розпуки - не від самого тільки голоду — похопився їсти. А вже став собі скупий. Подумавши одну мить, споживає спершу старий маторженик з торбинки, потім пайку від хліба: як закуску.

Притьма вирізнилася думка, що непокоїла, поставши десь на глибині свідомості, після того, як перечепився об покійника: це — його хліб!.. Бідний чоловік загубив перед смертю, коли весь поранений і обпалений був. Що йому хліб? Зоставити там, пропаде в грязюці і золі, коли ж тут живий потребує, гинучи. Так повинно бути: хліб цей законно переходить в руки другого, хто теж перейшов глибиною лиха. Нелегко перейшов, а розділив повне горе з небіжчиком. Тільки так можна ділити чужий хліб — загорьований хліб прожиття! І поміркував тоді Катранник: «Ще гляне душа нещасного, вже з неба, скаже — бери цей хліб, тобі треба, а для мене навіщо? Порадіє душа, бо і по смерті помогла комусь на світі».

Заспокоював себе знов, що нема злочину — взяти такий хліб, а все ж була гіркота в почуттях: як це недобре, чужий хліб взяти, в мертвого... «Ну, он що, і я прислугу тобі зроблю, проти наруги!» - вирішив наостанок. Вернувся і, відломивши стовбурець недогорілої ліщини, вирив неглибоку яму при згарищі, в заглибині м’якої глини. Перемагаючи страх, взявся за покійника, пересунув його туди і загорнув. «Помилуй чоловіка, Боже!» — сказав над ним.

Як помив руки в струмку, пішов наниз, державшися за кущики на узбіччі. Обережний був — насторожений до кожного шурхоту. Пригадав собі діда Гонтаря: «Як він, іду з могили, тільки йому була морозна, а мені — піч». Відходив і оглядався; мав страх, що ті, нагорі біля вагонів, примітять і доженуть, їхнє страхіття нависло огненним привидом і котило дим по довгій прірві, почервонивши глинисті прислони і ліси на схилах.

Темрява навколо втікача, густіючи, вгортала дерева і ґрунт, на якому струмок перебігав, ніби чорний, з відблиском від прірви.

Мирон Данилович вибрав для спочинку сухий виступ під кущами: аби затуляли від поглядів згори, коли зостався просвіт на пожежу. Широкий і волохатий піджак, що служив замісто пальта, був після купання у вимивині з струмковою водою досить чистий: хоч і посмалений скрізь. Треба витирати останні плями.

Сидів тікач, обперши плечі об стовбурці, і незчувся як задрімав, проти своєї волі і всього страху. Ніби посунувся в глибочину іншу, ніж ця: вже без паленої сосни і людей серед огню. Не снилося нічого; тільки під кінець спання настигла неви-разима тривога. Пронизаний нею, прокинувся і побачив, що огонь жахливо виріс, осягаючи півнеба над прірвою. «Мабуть,