Жовтий Князь - Василь Барка

— Таки поїду, сьогодні ж поїду. Чого ждатиму? Спробувати треба, ніж отак пропадати. Тут ніякого заробітку. А чоловік листа прислав і кличе: є робота. Він має хоч хлібину чорну — і я добуду і привезу.

Сама згадка про хліб, нехай буде найчорніший, збудила болюче бажання — хоч скориночку взяти...

Глянула жінка, як діти слухають, сидячи коло печі, аж оченята їм заіскрилися, і промовила тоді:

— Спробуй, тільки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!

— Не журись: харчів добуду і зразу ж додому. Як міг би жиги без вас?

Він дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив. Родина проводжала до воріт — далі йти він заборонив. Дружина мовчки плакала, прощаючи, а доня вчепилася рученятами, тонкими, як дві гілочки, в його рукав і не відставала, тільки сумно оченята світять: ніби хоче сказати, що це понад сили її дрібної душі — розлучитися з татом. Він, жахаючись, подумав: «Уже поза світом дивляться очі моєї дитини!» Хлопець, хоч тримався мужніше, ніж сестра, все ж не міг від тата відступити — так і поривався до нього, мов незримо прив’язаний.

Мирон Данилович сказав собі в думці, терплячи відхід від рідних: «Дуже сумне моє прощання! — чи не знак?»

Всилу розлучився з сім’єю. Від перехрестя бачив, як вони коло воріт, любим і таким беззахисним гуртком стоячи, піднімають руки і все прощають його.

А він, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом відчув несвітський жаль на серці, мов напад негоди вночі — чорної, сліпої, повної дощу та блискавок: враз, без просвіту! - і його тоді ніби судома пройняла. На обличчі, вже давно незнані, покотилися сльози і закрили зір. Отямившись, питає себе: «Що це? Скільки років не плакав, а тепер — як мала дитина». Відходив, схожий на приреченого: мимо розгороджених садиб, мимо хат обдертих, мов кістяки найдавніших тварин, хат — під хмарами, що проносилися низько, ніби торкаючи їх. Віяло вогкістю.

Часом граки промайнуть і, косо обкинувши луковину в повітрі, зникнуть за блідно-рудими горбами в степу і млисто-сизими перелісками.

Німо серед руїн. В одному дворі — величезне попелище, а біля нього — неглибока яма, де лежать мертві: старий чоловік і хлопчик, трішки попелом притрушені. Як глянув перехожий, на душу тінь зайшла; невловимим страхом скувала на мить: важка і холодна.

Він далі похилив пустельною вулицею, рідко, в зморі душевній поглядаючи на хати. Порівнявся з кладовищем і видно: при кутку чоловік, зовсім знесилений, копає яму - вже кінчає роботу... Вже, встромивши лопату, відходить кудись кволими кроками. А з’явилися два сусіди, однаково, як і він, знеможені: тягли мертвого просто за плечі і, побачивши свіжу яму, поклали його туди. Постояли трохи і пішли — прямцем поміж руїни.

Мирон Данилович дожидає: що далі...

Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною, свого покійника. Поклав його біля ями і стоїть: дивиться на підкинутий труп, розмислюючи, що робити? Здавалось, викине чужого мертвяка, а помістить свого, бо для нього яму викопав. Але все пішло інакше - чоловік зоставив чужого в спокої і зачав копати яму наново, для свого. Скоро ж зовсім пристав і — не міг рити землю. Подумав з хвилину, а потім поліз в готову яму: судячи з його рухів, старався відсунути підкинутого покійника набік. Після того він поклав туди ж, поруч, і свого покійника. Виліз і був задоволений: там помиряться, свій і чужий! Взявся засипати обох.

Катранник, постоявши коло кладовища і відпочинувши, подався на шлях, біля якого здалеку все щось темніло, ніби дрібні горбки. Коли підійшов близько, побачив, що то - люди, зовсім опухлі, лежали на висохлих бур’янах і просто на землі.

Дивившися, селянин відчув: йому тьмариться в очах і неміч хилить до трави. «Коли б і самому тут не впасти!» — замовляє себе. Зусиллям відводить очі від лежачих і простує далі: навпростець, мимо дрібного хуторця.

Здавалося, безконечно йшов і все згадував про хатки, що тут були — світлі, мов скарбнички, серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і соняшниками коло вікон.

Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! — сіробру-натна руїна в висохлих бур’янах, на темному схилі. Покійників мало. Не видно слідів людських, крім кількох найсвіжіших, з колією разом. Селянин здогадався: «Знов, ті самі возії...»

Примітивши підводу, що від’їжджала в степ, він попростував назирці за нею, поки спинилася недалеко від дороги, біля старого колодязя. Дядьки вхопили з підводи труп - як дровиняку, вкинули в колодязь і взялись до наступних мертвяків; спорожнили віз.

Селянин обминув їх подалі, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тоді — смерть болюча, в каліцтві: тут колодязь глибокий — страшно глянути!

Після цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусіднього села, де жив колись. Недалеко туди, і хтозна, чи не трапиться що їстівне; дітям би відніс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось і село - не впізнав його Катранник!

Колись рясні верби зеленіли на північному березі ставка, розступившись тільки там, де хлопці приганяли скот напувати: там воли, корови, телята, коні вбродили в воду, по піску. Росли верби і вподовж греблі, і на городах, що тяглись до самої води: напроти недалекого другого берега, де, також по схилу, тільки лагіднішому, шуміли лани пшениці, ніби вклонялися до відблиску сонця в ставковому дзеркалі. Сади, мов зелені хмари, облягали його вінками, все розширяючися на горбах і невисоких кручах. 3-між дерев виглядали хатки, як білі горлиці, що зложили крильця, такі чисті хатки і гарні: раділи до блакиті вікнами, ніби очима.

А тепер — ні деревця ніде, ні тину! - самі бур’яни. Хати розвалені: темніють рештками коминів і стін.

Демонський смерч пройшов і вмить змінив оселю; з живої зробив мертву. Через те чорний прапор — матерчаний чотирикутник, як пекельний знак, - сповіщає високо на жердці, що вся оселя стала домовиною. Гірко дивитись на пустелю, і Катранник відразу повернувся в степ. Виходячи, глянув на вулицю, вкриту торішніми бур’янами: побачив чоловіка, не дуже старого, але виглядом древнішого від кожного діда: шия тонка-тонка, мов сама висохла окістка зосталась, обтягнута посірілою шкірою.

Чоловік ішов повагом; голова широко похитувалася, ніби на стеблині, — велика і кутаста. Волосся наполовину випало. Комір, надмірно широкий для шиї, осунувся набік, звис петлею на трудних кістках: як і вся сорочка, давно непрана, притемнів до кольору землі. На ціпочок опирався селянин і, відхиляючи