Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— Гадаю, мені вже занадто пізно. Я просто каторжник, котрий відбуває свій строк. Але ти не спиняйся. Ти вже пройшла чималий шлях.

«Гарною людиною». Не найгірше рішення в темні часи.

За мовчазною домовленістю він на якийсь час припиняє приїжджати на доньчину ферму. Тим не менш, одного дня він їде Кентонською дорогою, а потім залишає вантажівку за поворотом і проходить решту шляху пішки, не доріжкою, а навпростець, через пасовисько.

З вершини останнього пагорба видніється ферма: старий будинок, міцний, як завжди, стайні, нове Петрусове житло, стара загата, на якій він розрізняє цяточки — це, мабуть, качки, а більші цяточки — мабуть, дикі гуси, гості Люсі, що прилетіли здалеку.

З такої відстані квіткові клумби здаються суцільними кольоровими брилами: відтінку фуксії, відтінку сердоліку, попелясто-синього. Пора цвітіння. Бджоли, мабуть, на сьомому небі від щастя.

Ані Петруса, ані його дружини, ані хлопчика-шакала, котрий із ними живе, ніде не видно. Але між квітами працює Люсі, а ще, прокладаючи собі шлях униз зі схилу, він бачить бульдожиху — жовтувато-коричневу латку на доріжці обабіч доньки.

Він дістається до загорожі й зупиняється. Люсі стоїть спиною до нього, тож поки не помітила батька. На ній бліда літня сукня, черевики й крислатий солом’яний бриль. Коли вона нахиляється, підстригаючи щось, відрізаючи чи підв’язуючи, він бачить її молочно-білу з синіми прожилками шкіру й широкі, вразливі сухожилля в западинках під колінами: це найменш чарівна частина жіночого тіла, найменш виразна та через це, мабуть, найпривабливіша.

Люсі випростовується, потягається і знову нахиляється. Робота в полі; безсмертні заняття селян. Його донька стає селянкою.

Вона досі його не помічає. А сторожовий пес, виявляється, дрімає.

Отже, колись вона була лише маленьким пуголовком у материному тілі, а тепер ось вона, так міцно вросла у своє існування, значно міцніше, ніж будь-коли вдавалося йому. Якщо пощастить, вона житиме довго, ще довго після того, як його не стане. Коли він помре, вона, якщо пощастить, так і залишатиметься тут і займатиметься своїми звичними справами серед квіткових клумб. А з неї з’явиться на світ нова істота, котра, якщо пощастить, буде такою ж міцною й житиме так само довго. Отак вона й тягнутиметься, лінія існування, у якій його внесок, його дар буде щоразу зменшуватися, аж поки його зовсім не забудуть.

Дід. Йосип[114]. Хто б міг подумати! Хіба він може сподіватися, що якусь гарненьку дівчину вдасться вмовити лягти в ліжко з дідусем? Він тихенько промовляє її ім’я:

— Люсі!

Вона його не чує.

Які в цього будуть наслідки, у того, що він стане дідом? У ролі батька він не досяг значних успіхів, хоча й намагався старанніше за інших. Дідусем він, мабуть, теж буде гіршим за пересічного. Йому бракує старечих чеснот: незворушності, доброти, терплячості. Утім, можливо, ці чесноти прийдуть, коли зникнуть інші: наприклад, чеснота пристрасності. Йому слід ще раз зазирнути до Віктора Гюґо, поета дідизни. Там має бути чого повчитися.

Вітер вщухає. Настає мить повної тиші, котру він зупинив би назавжди: м’яке сонце, застигле пообіддя, у квіткових полях гудуть бджоли; а в центрі цієї картини юна жінка, das ewig Weibliche[115], на перших порах вагітності, у солом’яному брилі.

Правда в тому, що, скільки б він не читав Вордсворта, сільське життя йому ніколи не подобалося. Йому взагалі мало що подобалося, крім гарненьких дівчат; і куди його це привело? Хіба вже занадто пізно, щоб виробити гарний смак?

Він прочищає горло.

— Люсі, — каже гучніше.

Чари зруйновано. Люсі випростовується, напівобертається й усміхається.

— Привіт, — каже вона, — я тебе не чула.

Кеті підводить голову й короткозоро мружиться в його напрямку. Він перелізає загорожу. Кеті незграбно шкутильгає до нього й обнюхує черевики.

— Де вантажівка? — цікавиться Люсі. Вона розчервонілася від роботи і, напевно, трошки згоріла на сонці. Неочікувано донька знову сяє здоров’ям.

— Я запаркувався й трохи прогулявся.

— Може, зайдеш і вип’єш чаю?

Вона пропонує йому це так, наче він гість. Добре. Гостювання, відвідини: новий підсумок, новий старт.

Знову надійшла неділя. Вони з Бев займаються черговим сеансом Lösung. Один за одним він приносить котів, а потім собак: старих, сліпих, кульгавих, понівечених, скалічених, але також молодих, здорових — усіх, чий день настав. Одне за одним Бев торкається до них, розмовляє з ними, заспокоює їх і проводжає в інший світ, а потім підводиться й спостерігає, як він запечатує їхні останки в чорний пластиковий саван.

Вони з Бев не розмовляють. Він уже навчився — від неї — зосереджувати всю свою увагу на тваринах, яких вони вбивають, і давати їм те, що він тепер із легкістю називає справжнім ім’ям — любов.

Він зав’язує останній мішок і несе його до дверей. Двадцять три. Залишився лише молодий песик, той, що любить музику, той, котрий, якби йому випало хоча б півшансу, уже приваландався би слідом за своїми товаришами сюди, до будівлі клініки, до цього театру з його оцинкованою поверхнею стола, де досі висить густа суміш запахів, включно із тим, якого він ще не знає: запахом кінця, легким, летючим запахом душі, що відлітає.

Чого пес не зможе зрозуміти («Навіть за місяць самих лише неділь!» — думає він), чого не підкаже йому його нюх, так це того, як можна увійти до звичайної на вигляд кімнати й ніколи вже з неї не вийти. У цій кімнаті щось стається, щось непристойне: тут душу висмикують із тіла; на мить вона зависає в повітрі, скручується та спотворюється; а потім її відсмоктують, і вона зникає. Це понад його розуміння: ця кімната — не кімната, а дірка, крізь яку ти витікаєш із буття.

«Щоразу стає важче», — сказала якось Бев Шоу. Важче, але водночас легше. Людина звикає до того, що такі речі стають важчими; припиняє дивуватися тому, що навіть найважче може стати ще важчим. Він може врятувати пса, якщо захоче, подарувати йому ще тиждень життя. Та однаково настане час, від нього не сховаєшся, коли йому доведеться привести пса в операційну до Бев Шоу (мабуть, він принесе його на руках, мабуть, зробить це для нього) і гладити його, і розсунути шерсть так, аби голці легше було знайти жилу, і шепотіти йому щось, і підтримати його тієї миті, коли лапи спантеличено підігнуться; а потім, коли його душа відлетить, скласти його й запакувати в мішок, а наступного дня закотити мішок у полум’я й дивитися, як він горить, згорає. Він зробить усе це для песика, коли його час настане. Достатньо