Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
Його життя буде таким, поки не народиться дитина.
Якось уранці він підводить погляд і помічає трьох маленьких хлопчиків, котрі роздивляються його з-за бетонної стіни. Він підводиться з крісла; пси починають гавкати; хлопчики падають із паркана й поспіхом тікають, зойкаючи від збудження. Чудова історія, щоб розповісти, повернувшись додому: про божевільного старигана, котрий сидить серед собак і співає сам собі.
Насправді божевільний. Як він може пояснити їм, їхнім батькам, Дункан-Вілліджу, що довелося зробити Терезі та її коханцю, аби заслужити повернення до цього світу?
Двадцять чотири
Тереза стоїть біля вікна спальні в білій нічній сорочці. Її очі заплющені. Це найтемніший час ночі: вона глибоко дихає, ковтаючи шурхіт вітру і квакання жаб-волів.
«Che vuol dir, — співає вона трохи гучнішим за шепіт голосом, — Che vuol dir questa solitudine immensa? Ed io, — співає вона, — che Sono?»[113]
Тиша. Solitudine immensa не пропонує відповіді. Навіть тріо в кутку сидить тихенько, наче миші.
«Прийди! — шепоче Тереза. — Прийди до мене, молю, мій Байроне!» — Вона широко розводить руки, обіймаючи темряву, обіймаючи те, що темрява їй принесе.
Їй хочеться, щоб він прийшов із вітром, щоб обгорнувся довкола неї, щоб зарився носом у западинку між грудьми. Або їй хочеться, щоб він прийшов із ранковою зорею, з’явився за небокраєм, наче бог сонця, і кинув на неї своє сяюче тепло. Їй хочеться, щоб він повернувся в будь-який спосіб.
Сидячи за столом на собачому дворі, він дослухається до сумної спадаючої кривої Терезиних благань, поки вона протистоїть темряві. Для Терези це поганий період місяця — вона хворіє, ні на мить не стулила очей, вона виснажена від бажання. Тереза прагне, щоб її врятували — від болю, від літньої спеки, від вілли Ґамба, від поганого батькового настрою, від геть усього.
Із крісла, де та відпочивала, вона бере мандоліну. Колисаючи її, немов дитину, повертається до вікна. «Брень-дзень», — озивається в її руках мандоліна, тихенько, щоб не розбудити батька. «Брень-дзень», — лементує банджо на занедбаному подвір’ї в Африці.
«Просто щоб було чим зайнятися», — сказав він Розалінд. Брехня. Опера — це не хобі, більше не хобі. Вона займає його вдень і вночі.
Проте, крім кількох вдалих моментів, «Байрон в Італії», правду кажучи, товчеться на місці. У ній немає дії, немає розвитку, це лише довга, кульгава кантилена, яку Тереза вивергає в порожнє повітря, час від часу її переривають стогони й зітхання Байрона за лаштунками. Про чоловіка й покинуту коханку забулося, наче вони й не існували. Можливо, ліричний порив у ньому ще не згас, але після десятиліть, коли ледь не помирав від голоду, він здатен вилазити зі своєї печери лише виснаженою, хирлявою, понівеченою потворою. Йому не вистачає музичних засобів, запасів енергії, щоб зіштовхнути «Байрона в Італії» з того монотонного шляху, яким він тягнувся від самого початку. Опера перетворилася на твір, який міг би написати сновида.
Він зітхає. Чудово було б повернутися до людей із тріумфом автора невеликої ексцентричної камерної опери. Але цьому не статися. Його сподівання мусять бути стриманішими: що з мішанини сумбурних звуків птахою злетить єдина справжня нота безсмертного бажання. Можливість упізнати її він залишає вченим із майбутнього, якщо тоді ще існуватимуть учені. А коли ця нота пролунає, якщо пролунає, він не розчує її — він забагато знає про мистецтво та про його прийоми, щоб сподіватися на це. Хоча було б чудово, щоб Люсі ще за життя почула цей доказ і почала думати про нього трохи краще.
Бідолашна Тереза! Бідолашна хвора дівчинка! Він повернув її назад із могили, пообіцявши нове життя, а тепер підводить її. Він сподівається, що вона знайде в собі сили пробачити йому.
Серед псів у загонах є один, до котрого він особливо прив’язався. Це молодий песик із паралізованою задньою лівою лапкою, яку він тягне за собою. Лур’є не знає, чи той народився таким. Ніхто з відвідувачів не виказував бажання забрати його. Час милосердя для нього майже вичерпався; незабаром песикові доведеться скоритися голці.
Часом, улаштовуючись писати або читати, він випускає песика з клітки, дозволяє йому незграбно погасати по подвір’ю або подрімати біля його ніг. Пес у жодному разі не «його»; він ретельно намагався не давати йому імені (хоча Бев Шоу кличе песика Триніжок); тим не менше, він відчуває, як той випромінює до нього великодушну прихильність. Його всиновили, добровільно, беззастережно; він знає, пес готовий померти за нього.
Звуки банджо зачаровують песика. Коли він смикає за струни, той сідає, схиляє набік голову й слухає. Коли він наспівує партію Терези і його муркотіння наливається почуттями (здається, що гортань набрякає; він відчуває, як гупають у горлі молотки), пес прицмокує губами і, здається, ось-ось теж заспіває або завиє.
Чи наважиться він на це: пустити пса в оперу, дозволити йому між строфами Терезиних любовних страждань підносити до небес власні скарги? Чому ні? Безсумнівно, у творі, який ніколи не поставлять на сцені, дозволено все.
Щосуботи вранці, домовившись із Люсі, він приходить на Донкін-сквер, аби допомогти їй у базарній ятці. Потім він запрошує її на ланч.
Рухи Люсі вповільнилися. Вона виглядає самозаглиблено й безтурботно. Її вагітність не кидається в очі; але, якщо навіть він помічає ознаки, то скільки знадобиться часу гострозорим донькам Ґрехемстауна, аби теж їх помітити?
— Як справи в Петруса? — цікавиться він.
— Будинок завершено, залишилися стеля та водогін. Вони вже переїжджають.
— А як їхня дитина? Хіба вона не повинна ось-ось народитися?
— Наступного тижня. Усе дуже вдало сплановано.
— Петрус ще робив тобі натяки?
— Натяки?
— Про тебе. Про твоє місце в його планах.
— Ні.
— Можливо, усе стане інакше, коли дитина, — він робить ледь помітний жест у бік доньки, у бік її тіла, — народиться. Зрештою, це буде дитина цих земель. Їм не вдасться це заперечити.
Западає довга тиша.
— Ти вже її любиш?
Хоча це його слова, що злітають з його уст, він усе одно лякається їх.
— Дитину? Ні. Хіба б я змогла? Але полюблю. Любов зростає, тут можна довіритися матінці-природі. Я збираюся стати гарною матір’ю, Девіде. Гарною матір’ю і гарною людиною. Тобі варто
