Цар і раб - Іван Іванович Білик

Елена далі не могла слухати знетямлену від жаху Клеопатру, гукнула Ніневію й наказала їй одвести дівчину до себе, сама ж сперлася на холодний мармур колони й спробувала дати собі раду. Подія налякала й приголомшила Елену, в такому стані вона й виряджала гостей.

Дивна хвороба попустила юнака, додому він уже йшов самотужки, але був такий слабкий, що навіть не глянув на господиню. Діофант заходився перепрошувати Елену, що мимоволі зіпсував їй вечір, та Елені тепер було не до вибачань, бо й у самої ще тремтіли руки-ноги.

Безмовно шкрьобаючи по плитах темного дворика, Ніневія з допомогою Раїс уклала Клеопатру в крават, Клеопатра довго не хотіла лягати, бо їй увижався понтійський махерофор із нестямними зизими очима, й заспокоїлася тільки тоді, коли внесли світло й поряд на' краваті сіла її подруга.

Вранці Елена гукнула Раїс до себе й поцікавилася здоров'ям Клеопатри.

— Нічого їй немає! — відповіла русява фріґійка й сердито станула плечима. — Сопе й усміхається вві сні, мов непорочниця.

— Ну, добре, — сказала Елена й здивовано глянула на робу, яка після сих слів мала б вийти, натомість уклякла коло порога. Елена повторила: — Добре, — та се теж не вплинуло на Раїс.

Вона підійшла й показала Елені черепок сірої амфори:

— Що се таке?

На черепку було невправною рукою видряпано двоє орлиних крил, а в колі між крильми — щось схоже на людську постать. Елена поблажливо всміхнулася й пішла з таламуса перша:

— Не знаю, дитино моя.

Та вернувшись цо часі до таламуса, застала Раїс у тій самій постаті.

— Сходи спитай, як його здоров'я, — сказала вона трохи роздратовано.

Раїс пішла через дорогу, де стояв будинок великого колісничого Дамона, й незабаром повернулася:

— Всі на аґорі.

— Й він? — перепитала Елена.

— Й він, і Діофант, і той здоровий, і Дамон з близнюками.

— Я просила тебе не називати Дамонідів сим вуличним словом.

Раїс пішла, незабаром голоси всіх трьох невільниць уже линули з поварні, й Елена дістала зі скрині складень доброго лянного полотна. Се був дарунок із таких рук, з яких Елена не хотіла б мати нічого. Хвилину й дві вона дивилась на тонку антіохійську тканку, жовту по ще жовтішій основі, привчаючи себе до думки, що, попри своє небажання, мусить пошити з того гіматій. Але жовті лянні нитки дедалі дужче її дратували, вона згорнула полотно складенем, кинула назад, а тоді згадала про черепок із розбитої сірої амфори.

Елена гукнула Раїс у вікно й, стримуючи хвилювання, спитала:

— Де ти взяла той черепочок, дитино моя?

— На смітнику! — відповіла фріґійка.

— Так ото помережений?

— То Клеопатра видряпала шпилькою фібули.

— Коли?

— Вчора, коли ж! Як її тіпало.

— Де ж той черепок?

— Ось! — Дівчина дістала уламок розбитої амфори з-під пояса, й се ще дужче схвилювало Елену; поки вона тримала черепок у руках, пальці почали ледь видимо тремтіти.

— Що се таке — ти знаєш? — спитала Елена, перехопивши погляд Раїс, яка теж дивилася на її довгі білі й тремкі пальці.

— Знак Ахеменідів, — на превелике здивування Елени відповіла Раїс.

— Хто се тобі повідав?

— У Фріґії се відає кожен малюк. Мітра, кумир Сонця, син Ахурамазди. В нас у Кайструпедії щочетвертий — персіянин.

— А звідки сей знак опинився на черепку?

Раїс подивилася на Елену довгим поглядом, але врешті відповіла:

— Я вже тобі казала звідки.

Я дуже хвилююся, мовила собі Елена, — мушу насамперед заспокоїтись. Вона звеліла гукнути Клеопатру, й доки дівчата прийшли, встигла прибрати свого звичайного виразу й вигляду. Навіть зуміла стриматися, коли Клеопатра відповіла на її запитання:

— Такий знак був у нього на грудях, люба…

— Висів на шиї?

— Ні… Виколотий синіми крапочками під лівим соском.

Елена поплескала знічену дівчину по щоці, сьогодні блідішій, ніж звично, й з притиском двічі повторила:

— Ніколи, не можна дратувати чужих кумирів, дитино моя. Чужі кумири не зносять такого.

Перелякана дівчина пішла з наллятими слізьми очима, та Елену се не вельми заспокоїло, бо Раїс подивився на неї крізь пухнасті приспущені вії, й у тому погляді Елені ввиділося презирство дитини до дорослих, які хочуть її задурити, вважаючи й досі малою.

А вона вже не дівчинка, з тривогою подумала про Раїс Елена, й руки її мимоволі потяглися до скрині й до жовтого сувою в ній. Елена, мов приворожена, дивилась на мигтючі смуги сирійського полотна й думала, що сказав би на все те сенатор Публій Муцій Сцевола.

На саму згадку про римського сенатора їй стало моторошно, й вона тричі, як закляття, вже з чистою латинською вимовою повторила се важке для шепелявого грецького язика ймення: Муцій Сцевола… Муцій Сцевола… Муцій Сцевола…

Коли ввечері, разом з обома близнюками Дамонідами прийшов Архелай, Елена ще була під враженням сьогоднішніх думок і здогадів, розмовляла з низьколобими атлетами невважливо й лише вичікувала нагоди, аби зостатись із Архелаєм. Елена не змогла. Коли б, крім нього, були тільки Теодосій і Досітей, вона могла б оддати їх своїм дівчатам, а тепер і сього не випадало.

Елена змирилась, хоч Евтихій і всамітнювався на півгодини з Клеопатрою, й коли всі розійшлися, послала Раїс навздогін, не дуже, проте, сподіваючись на успіх.

Однак Архелай прийшов, і вона зробила все, щоб він лишивсь ночувати. Не через бажання тіла й не від потягу вилити перед ним душу, та він зрозумів її саме так, і се прикро вкололо Елену. Абияк притлумивши в собі внутрішній опір, вона спробувала бути тільки жінкою, ніжною й люблячою. Се вдавалося важко, бо коли тіло людини в розладі з