Цар і раб - Іван Іванович Білик

Доки великий колісничий тримався рукою за вівтар кумира Перісада Олімпійського й марно силкувався пояснити наявність у спаленій діері грошей з ликом Мітрідата Евпатора, обидва юнаки сиділи під ґрифонами Царського клімакса й мовчки дивились у сей бік. Савмакові кортіло спитати, чому се такий вірний мечоносець, як Евґеній, раптом занехаяв свою службу й не оберігає таксіарха Діофанта. Він, може б, і поспитав, але великий колісничий, своїм раптовим і дуже вчасним збентеженням набувши в Перісада довіри, вже зовсім упевнено докінчив:

— У понтійського царя, світлочолий басилевсе, тепер інші клопоти, й ти про них відаєш краще за мене.

Такий одвертай вияв поваги вплинув, і Перісад упокорився. Дамон забрав обох мечоносців свого понтійського друга, й усі троє пішли вниз до Царського пілону, а звідти — до будинку край аґори.

Встигши побувати на торжищі, Діофант відпочивав, умостившись на ребрі ложа просто в сандаліях. Перше, що він почув од увійшлого Евґенія, були слова:

— Лежиш, старий віслюче, й не відаєш, куди ми ввечері йдемо!

— Куди? — Діофант підхопився назустріч своєму мечоносцеві й шанобливо притулив руку до грудей, тоді спитав удруге: — Куди?

— Тебе… — Евґеній умисне помовчав, — …запрошує в гості кірія Елена!

У Діофанта сяйнули вічі, й він усвідомив, що думка загостювати в колісничого Дамона, крім іншого, принесла й сю вигоду. Евґеній щось обмірковував, прибравши вигляду знудьгованої людини, ся його риса була дуже добре знайома Діофантові, й Діофант став терпляче ждати, коли Евґеній ворухнеться, а дочекавшись, поспитав:

— А тебе запрошує?

— Мене — ні.

— Й ти не хочеш бодай глянути, як вона живе? — Се не було схоже на Евґенія, й Діофант прикусив губу. — Вона сама мене запросила?

— Ні, її роба.

— Білява?

— Чорнява, — відповів Евґеній. — Я теж хочу піти.

— А як се зробити?

— Ти хіба не візьмеш свого мечоносця з собою, старий віслюче? — засміявсь Евґеній, а Діофант і собі посміхнувсь, бо сей простий вихід якось не відразу спав йому на думку. — Й мене, й Дорілая. В неї ж дві роби?

— Здається…

— Якраз.

— А коли раптом у неї ще гості будуть?

— Там побачимо, — відповів Евґеній, тоді знову «занудьгував» і по тривалому часі, підійшов до свого ложа, вмостився на ньому впоперек, упершись головою в стіну.

— Що пишуть із Херсонеса? — Діофант видобув з-за пазухи рурочку перґамену й простяг, але Евґеній заплющив очі: — Сам читати не вмієш?

— Умію, — слухняно відповів Діофант і заходився коротко переказувати зміст херсонеського листа: — Херсонесці підупали духом, але жерці зроблять своє діло чисто…

— Як?

— В їхньому головному хоромі буде диво…

— «Диво»! — передражнив Евґеній. — Кумири допомагатимуть не тій людині, що чекає їхніх див.

— Я знаю, найсвіт…

Мечоносець грубо урвав головного воєводу:

— Забувся, як мене звуть?

— Не забувся…

— А тут що? — по новій мовчанці спитав Евґеній.

— Він уже все про себе знає.

— Що «все»?

— Що він — скіфської крови.

— І все?

— Й що він — заручник.

— І все?

— Й що доводиться рідним братом тому… — Діофант махнув рукою за вікно, яке дивилося на схід сонця.

— І як він тепер?

— Хмара, — відповів Діофант, а мечоносець Евґеній занудьгував і надовго.

— Ти ще не все сказав? — обізвавсь Евґеній, заплющивши очі.

Діофант зітхнув і кинув найнеприємніше, кленучи сам себе за слабкодухість, бо мав би сказати се на самому початку, а потім згладити чимось менш неприємним.

— Про се знає ввесь Пантікапей…

— І що? — спитав Евґеній.

— Усім до того байдуже, — відповів йому Діофант. — Усім, крім нього самого.

— Роби ж після того розпинання полюбили його?

— Й не тільки роби, найсвіт… — Діофант хотів бути відвертим до кінця й хвилювався.

— Забув, як мене звати?

— Ні, але… не самі тільки невільники. Про нього тепер часто говорять у вільних сім'ях, я на торгах аґори, й коло пристані, й на вулицях. Дехто каже, що Спартокідам прийшов кінець, інші заперечують: не кінець, бо Савмак, якщо прийме царську діадему, то назветься Перісадом Шостим, позаяк матиме за жону Вероніку.

— Матиме, коли гусак закукурікає! — перебив його Евґеній, і Діофант більше не здобувся на слові. — А як Архелай?

— Архелай… — Таксіарх повагався. — Коли кірія Галина здасться, він може привести сю гетеру до свого дому жоною.

— А Галина здасться?

— Ніби потроху схиляється, — сказав Діофант.

— «Не можна сього припустити! — жартома продекларував когось Евґеній. — Узяти в дім Археанактідів якусь гетеру?! Ніколи! Доки всі називатимуть мене тещею Дамона?!?» — Евґеній знову перейшов на звичний лад: — Чого се він сюди ніколи не приходить? Се ж дім його сестри!

— Часом заглядає, — відповів Діофант і докинув: — Був сьогодні, я сам бачив.

Евґеній засміявсь:

— Аполлон Пантікапейський!.. А з Рима нічого?

— Ні.

На тому розмова їхня ввірвалась, а ввечері, щойно з-за мурів Акрополя війнув зефір, вони пішли в гості. Разом з понтійським таксіархом були його обидва махерофори: Евґеній і Дорілай.

У гарно прибраному затишнім екусі тільки два ложа, й Діофант, чемно привітавшись до вродливої господині, відзначив, що вона сьогодні запросила тільки його.

— Може, відіслати своїх юних мечоносців додому? — спитав він, бо зрештою мусив про те спитати, але господиня мала добре афінське виховання й в удаваному розгубленні сплеснула руками, мовляв, се її дівчата не встигли вчасно впоратись, а місця вистачить на всіх, тим паче на таких мужніх і вродливих воїв.