Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Але ж чому стільки днів не приходить до неї? Заздрісні ханські жінки і бекечі вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася під її очима перша зморшка по тому, як народила сина. Заглядала в свічадо: ні, ще гарнішою стала. З несміливої тонкостанної дівчини розцвіла пишнотіла жінка — так із зарошеного вранці пуп’янка розцвітає перед обідом лілея, і ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить?
Маленький Батир заснув.
Меним оглим, яш ярем,
Меним оглим, яш ярем[157],
— наспівувала сонній дитині і приглядалася до чорних брівець сина: чиї вони — батькові чи, може, ті, по дідові, козацькі? Яку справу ти мав би докінчити, і чому тривожиться хан? Хто їй пояснить ці його слова? Чей не насмілиться сама спитати…
Вийшла до саду. За нею подріботів євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж вона право побути хоч хвилину сама.
Пішла стежечками до фонтана. Весняне небо нагніталося синявою до глибокої цямрини гаремного саду і відбилося в овальному басейні — перевернуте куполом униз. Оце і все її небо. Не бачити їй більше того справжнього, великого, прип’ятого до велетенського круга землі, а тільки це — відбите у мармуровому кориті ханського фонтана.
Блакитний мармур ще більше згущував синяву неба, тихо падали краплі, і ледь брижилася поверхня води, а на дні — побачила Мальва — застигли рибки, що одна за одною розігналися по жолобці, яким витікала з басейну вода, і чомусь зупинилися в розгоні. Приглянулася пильніше — тож неживі вони, хтось так удало вирізьбив їх у мармурі. Але чому різьбяр зупинив рибок біля входу, чому не висік їх у жолобці за басейном — на волі?.. Гм… А хіба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не вийти їм ніколи з блакитної тюрми…
Для чого це придумав майстер? Навіщо дав рибкам життя у тісному басейні і поставив грізну сторожу при виході на волю? Що думав невідомий митець, різьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе — ситого, одягненого і скованого ханською службою або оскопленням? Про жінок, що томляться в гаремному раю, чи взагалі про примарність щастя?
Глянула Мальва вгору, і захотілось їй простору, неба, того неба над Чатирдаґом, де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків…
Козачка… А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися від незчисленного війська Кантемира… Куриться дим, виїдає очі, душить, та ні один не виходить здаватися в полон.
Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого серця, зім’яла його, стиснула. Від пекучої туги защеміло тіло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий і солодкий, видушував він із очей сльози невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:
Ой що ж бо то та за чорний ворон…
— Козачка… — прошептала Мальва, йдучи по вузькій стежці, і враз здригнулася: з–за густого лаврового куща дивилися на неї очі того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає скопця, не вірить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах… Хотіла крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханської дружини, але очі скопця дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильніший від неї, що він тут хазяїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучий біль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках…
Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим.
— Геть! — закричала, і щез скопець.
Вибігла витими сходами наверх, припала до мушарабій. І тут довкола мури: високі мінарети Ханджамі[158], за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, із заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, а як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить… І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.
І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з–поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає…
Хто її тут співає? Чому тут? Що сталося: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?
Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на бенкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, у повітрі пахне смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!
Прорвалася туга з–під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною матірньою любов’ю.
— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою ґраткою і знемагала.
Тиждень тому Іслам–Ґірей безцеремонно і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Туґай–бей з почтом і разом з ним вертається до Бахчисарая Сефер Ґазі.
Хан стояв непорушно посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Туґай–бей, що посмів увести до палаців ізгоя Сефера Ґазі?
В червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому
