Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Йшов меддах Омар крутими стежинами до адріанопольських гір. Не марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до справи. Бо навіть найчесніше прожите життя зникне безслідно в людській пам’яті, коли не освятиться воно гідною смертю.
Шейхульіслам Реґель прийшов на вечірню молитву до мечеті Айя–Софія. Під величним склепінням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного пастиря імперії здавалась тут легшою, ніж там, у Біюк–сараї, цієї гарячої і непевної весни.
Він підвів руки, вимовляючи тихо «Аллах акбар», потім вклав ліву руку до правої і почав читати фатиху, та відчував, що не може повністю злитися з Богом, відокремитися від того життя, яке залишив хвилину тому за ворітьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути від нього відповідь на всі ті сумніви, що не дають тепер і день і ніч спокою? Чи вдоволений він своїм намісником на султанському престолі, чи не вчинив гріха шейхульіслам, оперезавши Ібрагіма шаблею Османа? Наблизитися так, щоб запитати віч–на–віч, де ховається та сила, що гнітить усіх власть імущих при дворі і якої всі мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний і не від нього та сила йде: на владному обличчі валіде лежить тавро приреченості й страху, шейхульіслам, якому сам султан цілує мантію в перший день байраму і якому призначено слухати тільки Бога, мусив усупереч здоровому глуздові підписати фетву на смерть Аззема–паші — і то тоді, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усіма можновладцями і керує ними?
Реґель вклякнув на коліна і напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висіли перед міхрабом як символ гарячої Мекки. Чи не обізветься на його сумніви Аллах?
Мовчить Бог. Він завжди німує, а найдужче тоді, коли його рабів огортає тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед війною, що почалася з Венецією? А хіба Порті вперше воювати? Та й це ще не війна, Ібрагім не скликає дивану. То, може, страшно від того, що Ібрагім воювати не хоче, що втікає від державних справ у Понтійські гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних пастухів, що зібралися під Адріанополем і погрожують помститися за візира і ювеліра?
Верховний пастир відчитує каліграфічні написи над золотим міхрабом, але вони йому нічого нового не говорять, і на думку спливає меддинська сура Корану: «Кожний раз ми міняємо вірша і придумуємо кращого. Хіба не знаєш, що Аллах усе може?» Гм… А який тепер видумати вірш, щоб пояснити незриму силу страху?
Сотні свічок на гігантській люстрі освічують храм, світло хлюпається в мармурових водоспадах стін і колон, здається, просвічує їх наскрізь, і священні написи ніби повисли в повітрі над олтарем. І враз Реґель стрепенувся: крізь золото літер проступив силует Христової матері, замальований ще за часів Магомета Завойовника. Вражений, подався тілом уперед, і видіння зникло, наче появилось тільки для того, щоб нагадати мертву Візантію і ще живучу Грецію. Чи, може, це привиділося? Ні, ступив крок назад, і знову Мати Божа проступила своїм скорбним обличчям крізь фарби та емалі і нагадала вже тепер шейхульісламові про бунтівничу Болгарію, Сербію — всю ґяурську Румелію, за яку вона просить свого Бога навіть тут, у мусульманській святині.
— Щезни! — прошепотів шейхульіслам, і видіння зникло. «Дотепер не вбита її ікона — неживе мальовило на стіні мечеті, то хіба зуміли ми вбити її в серцях народів? — думав він. — Ні, вони живуть, бачать цей силует Марії щодня на стінах усіх мечетей Румелії, і вона благословить їх, вселяє непокору. А сама згадка про те, що вони підводять до тебе голови, просячи твого благословення, карбує тавро приреченості і страху на наших лицях…» — Щезни…
Підводять голови… Шейхульіслам підійшов до мімбера, взяв Корана і гарячково почав гортати, шукаючи сури, що підказала б, як боротися з Марією, яку не вдалося вбити дотепер. Мусить підказати священна книга, адже іншої мудрості, крім Магометового пророцтва, у них немає.
Сура меддинська, сура пророча… Сура рахманська. «Ми повісили їм кайдани аж до підборіддя, і вони… і вони мусять підводити голови». Так що ж ти радиш, премудра книго?.. Зняти кайдани?!
Шейхульіслам згорнув Корана і вийшов з мечеті, шепочучи для заспокоєння п’яту суру меддинську:
— «О ви, які увірували, не питайте про речі, що засмучують, коли вам відкриваються. Запитували люди і перед вами, а потім стали невіруючими…»
На паперті заступив йому дорогу дервіш у сірому бекташському сукмані, зі срібною сергою у вусі. Він вклякнув перед шейхульісламом і припав губами до його башмаків.
— Підведися і скажи, чого хочеш, — сказав верховний імам, приглядаючись до дервіша, що підвів на нього начебто знайомі блудні очі.
— Святий отче, — промовив дервіш тихо, але в голосі не чутно було жебрацької покори, а щось ніби змовницьке. — Ти можеш і не пам’ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я — Мурах–баба, дервіш ордену бекташів, якого ти багато років тому милостиво послав до кафської такіє, щоб я там проповідував правду Османів серед татар і кримських ямаків[154]. Я чесно виконував свою повинність, та коли буря насувається на нашу священну землю, совість моя примусила мене…
— Що за чорні вісті несеш мені, — шейхульіслам схопив дервіша за плече. — Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
Мурах–баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в його очах. Тепер Реґель згадав: це ж той, що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи шейхом дервішів у яничарському корпусі. Він, шейхульіслам, врятував тоді свого слугу від смерті, вчасно виславши його до Криму.
— Турки, святий отче. Турки! — відповів Мурах–баба, і розпогіднилося обличчя шейхульіслама.
— Ти про Кир–огли? Утри своє обличчя від тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мізерного відділу заколотників. Не так давно розправилася Порта з Кара–Язиджі і Календер–огли,
