Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Ні!

Кочубеїха аж руки заломила.

— На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув?

— Я не глухий, але що тобі такі, жінко, за гадки до голови приходять? Невже ж Мотря не має молодших женихів? Невже ж перший Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі.

— В старій печі сам чорт палить.

— Ти так по собі?

— Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду. Ти, видно, випивший!

— Прости! Але твій здогад розсмішив мене.

— Ну, ну, смійся, аж він насміється над нами. Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив — не видержала, обімліла.

— Не своя була з самого ранку.

— Хто тобі це сказав?

— Сестра твоя, Марія Федорівна.

— Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев'ятої клепки не має. Вона теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Це якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька.

— А твоя — ні?

— Твоя, бо ти її від малої дитини розвіз, як циганську фанду, а тепер кому клопіт? Мені.

— Який там клопіт? Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець.

— Волами її до престола потягнеш, — ая! Побачиш. Я вже знаю. Я вже все розумію. Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заяць, з незамкненими очима спиш.

— Ну, ну, який там я тобі заяць? Добрий мені заяць — генеральний суддя!

— Ха, ха, ха! Генеральний суддя. Що таке генеральний суддя?

— Перший по гетьмані чоловік на Україні… от що!

— Отож-то біда, що по гетьмані. Як гетьмана нема дома, то дістане наказну булаву. На, маєш, синку, пограйся хвилинку… Яка в тебе сила? Де твоє військо, крім власної сторожі? Якою землею ти заправляєш, крім своїх собственних маєтків? Підручний ти гетьманський, та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка.

— А ти ж хотіла, щоб я чим був? — спитав Кочубей. Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася за підбоки і виповіла одно слово:

— Гетьманом!

Але як вона те слово вимовила!

Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого.

А вона:

— Невже ж є чоловік з більшими маєтками, як твої? З більшими заслугами, як ти? З більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? Невже ж у котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Федорівна?

— А Скоропадського Настя?

— О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої від Насті. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий.

— Ну, ну, не сердься, Любонько, я тільки так, щоб трохи охолодити. Мені вже не до Насті, а до постелі.

— Хочеш, щоб я собі пішла? Така-то з тобою розмова! Але я нині не вступлюся, поки тобі правди не скажу, бо пора. Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити,

дальше так оставатися не може. Його і довбнею не діб'єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу.

— Його сила, його воля.

— А ти ж то що? Прихвостень який, чи як? — кажи! Дивись, на Мазепі святий Андрей. У нього і в царя. А на тобі що? Хлопові і грошей досить. Цар хотів і тобі Андрія почепити, та гетьман не дав. Не хотів, щоб його двох людей на Україні носило.

— Не вірю!

— Вір чи не вір. А я доказно знаю.

— Від кого?

— З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають.

— Гарні шинкарівни, — розумію, — і Кочубей відкашельнув значучо.

— Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з місця.

— Досить уже ти рухава в мене.

— Рухава чи ні — це вже моя річ, але знай, що коли б я руки за пояс заткнула, так, як ти, то скапали би Кочубеї, як не підчитувана свічка, от що!

Кочубея це заболіло.

— Я знаю, що над тебе нема, не було і не буде, а я негодяй, лінтяй, віхоть з чобота лівого. От що я.

— Того я не кажу, але треба б тобі раз очуняти, треба би розплющити ті вузькі очі…

— Татарські — що?

— Василю! Ще одно таке слово — і я завтра до твоїх гостей не вийду. Побачиш! Хай собі гадають що хочуть.

Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Федорівна не любить даром грозити. У неї слово — що в другого діло.

— Жінко! — промовив. — Кажи, яка в тебе думка, не мороч мене. Бачиш, я сонний, утомлений, недужий.

— Така у мене думка, що Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора! Кочубей зжахнувся.

— Євина дочко, не куси ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми предстанемо на судищі Господнім, от що!

— Піп! Проповідуй до кінця. Тобі б не в гетьмани, а в черці. Вбрати кирею, ускочити в мазь і танцювати до Печорської лаври, приливаючи медком до прохожих. «Василь Леонтійович душу спасати йде. Прийміть на послушника в Лавру…» Того ти хочеш. Але поки я жива, того не буде. Кажу тобі: не буде! — і притупнула ногою.

— До тебе, жінко, говори — все одно, що горохом до отсеї стіни кидай. Не чіпається.

— А до тебе — хоч з гармат стріляй. Тебе аж довбнею по голові гримнуть, тоді й почуєш і скажеш, ов!

— Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрея і без нього умру, а честі своєї не заплямлю. Гетьман мій товариш старий, а нині він мій гість. Гість в дім — Бог в дім. Ти мене до злого не намовляй.

— Я тебе до злого не веду, я твого добра хочу, щоб ти чоловіком став, щоби не минуло тебе те, що належиться тобі, — булава.

— Буде голова, буде й булава, — відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати.

— Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче.

— Не моя річ, а, Божа.

— Святий! Тю! Ти баба, а не мужчина, баба! Біда мені з тобою. Краще мені було посивіти дівкою, ніж за тобою весь вік капарити, — і Кочубеїха перейшла від слів до сліз.

Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб Кочубеїха плакала. Все горда, пишна, рішуча, все велика паня, що звикла не