Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю.

— І пугачеві життя миле, — відповіла Марія Федорівна. — Як жиє, то видно, що і його треба. Все має свою ціль на світі, все, Василю Леонтійовичу. І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали.

— Так кажете? — і Кочубей понурив голову. Думав. — А що таке добрий чоловік? — спитав нараз.

Марія Федорівна не відповіла…

— Дякую вам, сестро, — говорив, прощаючись, генеральний суддя, — що ви так про Мотрю дбаєте. Ви їй ніби мати. Ще краще. Не відмовте ж і надалі своєї опіки, а як помітите щось незвичайного, скажіть, будь ласка, мені.

І вийшов.

Марія Федорівна посвітила йому на сходах і заждала, поки не зійшов у сіни… Бачила, як сунувся попід стіну, злегка ступаючи, щоб не збудити кого, бо по всіх майже покоях, крім їдального, спали його гості. Навіть у балевій салі настелено сінників попід стіни і перин для молодших, але знатних родом і службою, яким належався ночліг у самому дворі, а не десь у канцелярських та економських будинках.

Біля гетьманських покоїв стояло двох сердюків на варті з шаблями наголо. Тільки шапки їм дозволено поскидати, бо ніч була душна.

Переходячи попри двері, за котрими полковники грали в карти, Кочубей спинився на хвилину і наслухував… Грали і шепотом приговорювали до карт.

— Царем її, чортову бабу, — шепотів котрийсь, — хай не козириться. — Грибок набок, боровик іде! — говорив хтось другий, побиваючи короля асом.

Кочубей чув, як хтось згортав гроші і як Апостол говорив:

— Шабас! Вип'ємо! Карта хміль любить.

— З чого хліб єси, того й бережи! — відповіли йому.

— І Не рад, що гроші, як жид, до себе горне, ще й пити хоче!

Кидаймо дальше.

Кочубея обдало тим окремим повітрям, яке буває за картяним столом, тими жартами й примівками, тим нервовим хвилюванням, що бентежить грача і тоді, як він виграє і як програє.

— Краще з розумним свині пасти, як з дурним в карти грати, — почув Кочубей крізь двері і, боячися, щоб не зірвалася буря, яка деколи при грі й між найкращими товаришами буває, застукав у двері.

— Це я, — говорив тихцем, — Василь Леонтійович, пустіть!

Відчинили, увійшов. І добре зробив, бо двох грачів уже от-от і скочили б на себе. Кочубей просив їх сідати, і сам сів поміж них.

— Замість сваритися, випиймо по чарці. Мід добрий, ще покійний батько ситив. За вас обох здоровля.

Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але не брав по одній, чекав, аж дістане всі.

— Не буду дивиться, — казав, — нехай козириться. Але карта йому не писала. Таки чимало програв. Пригадав собі Любов Федорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий зна як, усе вгадала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч який багатир був! Пригадав собі і поцілував стіл.

— На нині досить, треба йти спати.

— Потішся, Василю, — жартував з нього Апостол, — що хто не має щастя в картах, цей має його в любові. Любов Федорівна вже, мабуть, нетерпеливо дожидає тебе.

Кочубей похнюпився. Не любив, як йому нагадувати про жінчин пантофель.

— Така пані, як твоя, — потішав його Апостол, — то й не жаль за спідницю — триматися. А що ти програв, то це ніби хтось із вола каплю крові вицідив. Не почуєш.

— Добрий господар від своїх гостей не виграє, — відповів Кочубей. — Але, може б, ми всі йшли вже спати?

— Підемо. До рана ще далеко. Добраніч тобі! — відповів Апостол, замикаючи за Кочубеєм двері.

Тримаючися стіни, побрів Василь Леонтійович до своєї Святині. Тут йому тепер постелили, бо його спальня була ж занята одним із гостей.

Василь Леонтійович був притомлений і тішився заздалегідь м'якою, з лебединого пуху постелею. Веселі малюнки розважать його перед сном. Бадьоро відчинив двері та на і дорозі сторопів… У святині сиділа Любов Федорівна, так, як це предсказав Апостол.

— Ти ще не спиш? — спитався її Кочубей.

— А ти?

— Я був у своїх гостей.

— А я на тебе ждала.

— Десь поночі…

— Хіба жінці не вільно?… — І, зміняючи нараз голос, спитала: — Багато програв?

— Як програв, то свої, — відповів Кочубей, бо гнів його збирав.

— Усе твоє. А мені то вже хіба чотири дошки й землі трошки. Що?

— Це всіх нас чекає, жінко. Багатства з собою не забереш, лиш чисту совість.

— Піп. Проповідуй! Бо я, грішниця нерозкаянна, на прощу не їзджу, у церкві не буваю, нищим милостині не подаю. Правда?

Кочубей рукою махнув і взявся ходити по хаті, скидаючи з себе чим дальше, тим більше і гніву, і одежі, аж лишився тільки в шараварах та в сорочці.

— Може б, ще і її скинув, що? — спитала, закопилюючи губи, Любов Федорівна. — Такий-то ти «респект» для мене маєш.

Наближалася подружня буря, з котрої звичайно Любов Федорівна виходила побідоносно, дякуючи своїй великорічивості і бойкій, на диво, вдачі. Але нині вона собі тієї бурі не бажала, а окремим наміром прийшла. Обтираючи лівою рукою товсті губи і зітхаючи глибоко, сказала:

— Ти так усе. Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем.

— Ані я серця не бачу, ані перцю не маю. От верзеш, сама не знаєш що.

— Тепер — верзеш, а колись-то — щебетала. Такі ви всі! Добре зробила моя сестра Марія, що незамужною до сивої коси досиділа.

— Ану, пускай потоки, пускай, вже пора мене на камінь брати, пора, пора, бо я ще замало турботи маю.

— Невже ж я в твоїй турботі винувата? Невже ж я не була тобі вірною і чесною жоною? Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною?

Тим «невже ж» Кочубей кінця не бачив, бо, мабуть, і професор риторики в Київській академії не був так краснорічивий, як жінка генерального судді Кочубея. Тому він, замість перечити їй, сів віч-до-віч і, беручи її за руку, спитав:

— Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори, я слухаю і, як кажу, що зможу, поможу.

— Мені нічого не треба… Мотря мені на думці.

— І мені.

— Що ж ти про неї гадаєш?

— А ти що?

— Зле. Ти бачив її нині. Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів.

— На кого?