Справа Сивого - Брати Капранови

— От тільки Маркові ні безпеки, ні спокою, — сумно зітхнув Вороний-старший.

— Це якась помилка! — впевнено заявила Маруся. — Такий поет не може бути буржуазним.

Чоловіки, не змовляючись, знизали плечима. І щоб розрядити напругу, яка мимоволі виникла зі згадкою про політичні питання, Юхим Михайлів узяв Марусю попід ручку та повів до найближчої скульптури.

— Хочу вам показати роботу нашої землячки Ліни По. Це унікальна жінка, яка була знаменитою балериною, але потім втратила зір і стала скульптором. Ви подивіться лишень, що робить людина, позбавлена зору.

Маруся нахилилася, роздивляючись статуетку, і до вух її долинув уривок розмови за спиною.

— Богуславського, кажуть, забрали, — Вороний стишив голос.

— Не може бути. За що?

— За кобзу. Надто кобзарів багато стало. А пам’ятаєте Порфирія Мартиновича, художника, що його Рєпін на «Запорожцях» у вигляді бурсака намалював?

— Звісно.

— Помер.

— Та ви що? Хворів?

— Ні, від голоду. Такі справи.

Дорогою назад Дмитро Іванович був незвично сумний і мовчазний, і Маруся намагалася його розговорити. І про картини, і про скульптури Ліни По — він лише неуважно мугикав щось у відповідь. А потім раптом зупинився на перехресті.

— Я вже на роботу сьогодні, мабуть, не повернуся — настрій не той. Холодно якось у грудях.

— Щось із серцем? — стривожилася дівчина.

Але директор заперечливо похитав головою.

— Це трохи з іншої опери. Інколи життя так обдає холодом, що просто хочеться тепла. А знаєте що! — він узяв помічницю за лікоть. — Ходімте до мене додому, чаю поп’ємо.

— Додому? Мені якось незручно.

У відповідь Яворницький просто рушив вулицею, не відпускаючи дівочого ліктя, і вона вимушена була підкоритися.

Так вони йшли кілька кварталів, аж поки не опинилися біля будинку, відомого містянам аж ніяк не менше за історично-археологічний музей, ба й старожитностей містив він, здається, не набагато менше. Працівники та відвідувачі музею часто ставали особистими гостями директора і навпаки — усіх своїх гостей він обов’язково тягнув із собою до музею. Сторож Мануйлович хвалився, що на власні очі бачив не лише Кропивницького та Олену Пчілку, але й навіть знаменитий силач Іван Піддубний цілий тиждень ходив до музею разом із директором, як на роботу.

— Оце мій козацький курінь, — усміхнувся Дмитро Іванович, запрошуючи юну гостю до вітальні.

Маруся здивовано озиралася. Малюнки на стінах, козацька зброя, скриня із запорожцем, а поруч розписані східними візерунками керамічні вази та дикунські списи й луки.

— Симочко, у нас гостя! — гукнув тим часом директор углиб будинку і повернувся до Марусі. — Вази, від яких ви не можете відірвати очей, є ровесницями наших скіфів. Це афросіабська кераміка, пам’ять про моє туркестанське заслання.

— І це? — Маруся взяла до рук чудернацьку вузьку сумку.

— Ні, — засміявся історик. — Це з Австралії. Сагайдак із крокодилячої голови. Пощастило купити кілька речей з Миклухо-Маклаєвої колекції.

— Так ви і його знали?

— Знав-знав. — посміхнувся Яворницький. — Я багато кого знав.

Тим часом у вітальні з’явилася невисока приємна жінка, і Дмитро Іванович відірвався від експонатів.

— Серафимо Дмитрівно, знайомся. Це наша працівниця, Маруся. А це, — він повернувся до дівчини, — моя дружина. Вона готує найсмачніший у світі чай.

Чай і справді виявився смачним. А особливо подане до нього домашнє печиво, яке господар наполегливо пропонував гості.

— Ви, Марусю, їжте, не нітіться. Часи нині не дуже ситі, тож наїдайтеся про запас.

Дівчина смачно хрумтіла пісочним тістом, а господиня розчулено усміхалася.

— Ми з Дмитром Івановичем були у художньому музеї, і він просто затягнув мене на гостину, — пояснила Маруся свій неочікуваний візит.

— Провідував своїх хрещеників? — підморгнула чоловікові Серафима Дмитрівна.

— Хрещеників? — здивувалася гостя.

— Дмитро Іванович віддав до художнього музею більш, ніж сто картин. Уявляєте? Щоб Яворницький щось віддав!

— А що тут такого? — знизав плечима Дмитро Іванович. — У них же художній музей, а в мене історичний.

— І це говорить людина, яка не пошкодувала розпиляти картину надвоє!

— Як розпиляти? — Маруся дивувалася мало не кожному слову, бо було чому дивуватися.

Подружжя весело перезирнулося.

— Портрет козака у музеї бачили? Поясний, на фільонці від дверей.

— Ну так.

— То портрет насправді був на повен зріст, — продовжила господиня. — Дмитро Іванович квартирував у Москві у свого товариша, колекціонера. І один художник, якого Дмитро Іванович влаштував учитися у художню академію до Рєпіна, на подяку намалював на дверях цього пораненого козака.

— Микола Струнников[121], він на дверях тренувався, щоб потім тут стіни розписати, — пояснив Яворницький.

— Ну от. Як Дмитро Іванович виїздив, то хотів двері забрати з собою. А господар — теж колекціонер, тому сам поклав на них око. Як тут розібратися — двері належать одному, а малюнок на них — іншому?

Гостя переводила погляд із жінки на чоловіка, зачудована розповіддю.

— Врешті вирішили картину поділити. Розпиляли та кинули жереб. Так Дмитру Івановичу дісталася верхня половина.

— А господар залишив собі шаровари і те, що в шароварах, — додав Яворницький.

Маруся зашарілася і опустила очі, викликавши прилив веселощів у оповідачів, які очікували на таку реакцію.

— Ми на виставці були, — сказала дівчина, щоб змінити тему. — Дмитро Іванович стількох знаменитостей знає. І поетів, і художників.

— Старий уже. Багато бачив.

— А правду кажуть, що і Лесю Українку бачили? — поцікавилася Маруся.

— Лесю? І вона до нас приїздила, і я, як був у Єгипті, до Хельвана заїздив, вона там лікувалася. Досі не віриться, що Лесі вже немає... Я сестрі її, Ользі, допомагав у нас влаштуватися у Лоцманській Кам’янці лікарем. А вона потім у нас в Катеринославі Лесину «Бояриню» видала.

Серафима Дмитрівна з розумінням похитала головою:

— Тільки уявіть, наскільки я, скромна вчителька, була вражена цими знайомствами, коли він вперше вивів мене у світ.

Одразу після побудови Український дім став окрасою Катеринослава, а його господар Володимир Хрінников — знаменитістю, що на нього показували пальцями перехожі. Цей нащадок старого купецького роду Хрінникових одним з перших відчув, що після запуску Амурського моста Катеринослав перетвориться на велике місто, а тому ризикнув вкласти гроші у земельні ділянки в самісінькому центрі. І нині, як то кажуть, стриг купони — зокрема, міг реалізувати власні архітектурні фантазії та збудувати дім у