Справа Сивого - Брати Капранови

— Так забирай. Якщо це все, що потрібно тобі для щастя.

Замріяний Яворницький не почув металу у дівочому голосі.

— Як я можу, це ж куплено на казенні гроші. Колекція майбутнього музею, — він обернувся до дівчини і взяв її за руки. — колись Його відкриють, але ми вже будемо далеко.

— Ти будеш далеко, — уточнила Ліза і підвелася з канапи.

— Що сталося? — Дмитро Іванович розгублено опустив руки. — Чому ти так говориш?

— Тому що тобі, крім оцих твоїх колекцій, нічого не потрібно.

— Лізонько, ну навіщо це знову. У Варшаві тобі знайдеться компанія, і ти не нудьгуватимеш.

— Я не поїду.

— Ну, припини, — Яворницький взяв дівчину за плечі і зазирнув у обличчя.

— Я не поїду до Варшави, — чітко, розділяючи кожне слово, мовила вона.

— Як це, не поїдеш?

— Послухай уважно,— Ліза повела плечима, щоб звільнитися від чоловічих рук. — Це не скандал. Я усе вирішила. Якби не Варшава, усе виглядало б, ніби я тебе кинула. А так ми просто роз’їдемося кожен своєю дорогою.

— Як роз’їдемося? — підвів брови Дмитро Іванович.

— Роз’їдемося, — дівчина опустила очі. — Я не для того тікала від чоловіка, щоб скучати під замком. Я не пташка, щоб сидіти у клітці. І не тимуридська ваза, щоб стояти у вітрині. Я людина.

— Так хто ж тебе тримає під замком?

— От і не тримай! — Ліза нетерпляче тупнула ногою. — Я і без того біля твоїх черепків пропустила найцікавіше.

Яворницький вирячив очі:

— Найцікавіше? Що ти маєш на увазі?

— Війну.

— Тебе цікавить війна?

— Мене цікавить життя, а не скніння біля старого мотлоху.

Дмитро Іванович сумно похитав головою.

— Зрозуміло.

— Дмитрику, не ображайся, — Ліза взяла чоловіка за руку. — Я колись тобі казала, що з мене не вийшло княгині. А тепер от не вийшло й археологині. Цієї твоєї Анастасії... як її, Карцової.

Брови історика злетіли догори. А дівчина зазирнула йому у обличчя:

— Я тебе люблю, але не хочу відчувати себе музейним експонатом. Розумієш?

Яворницький розгублено кивнув.

— Ну, і що ти надумала?

— Я іду з військовою експедицією на Памір. Сестрою милосердя.

— Ти збожеволіла!

— Можливо, — Ліза замислено опустила руки. — А може, навпаки, одужала. Я, між іншим, встигла вже медичні курси закінчити, а ти за своїми колекціями навіть не помітив.

— Війна розбудила у тобі Валькірію, — підсумував історик. — А я гадав, ми разом служитимемо Кліо.

— Пробач, що розчарувала.

— Це ти пробач, — Яворницький притиснув дівчину до грудей і заспівав напівпошепки: —

Ой, не ходи, Насте, на тую вуличку,

Сиди, Насте, з нами в городочку,

Бо піймають хлопці-запорожці,

То по самий пуп одріжуть сорочку.

Ліза крізь сльозу усміхнулася.

— Не відріжуть. Тут запорожців нема.

— Бережи себе, — прошепотів Яворницький і ще міцніше обійняв тендітний дівочий стан.

Перемоги соціалізму необхідно відзначати так, щоб усі вороги заздрили. Але кожне свято може стати джерелом провокацій, тому й оберігати пролетарську владу під час відзначення перемог треба пильно та невсипуще.

Під час урочистого відкриття нового Мерефо-Херсонського мосту Климові випало працювати у натовпі — адже там легко заховатися провокаторам і терористам. Саме тому велику частину пролетарів, що прийшли вітати новий успіх соціалістичного будівництва, складали працівники та агенти ДПУ, перевдягнуті у цивільне.

Звісно, з цивільним одягом Клим проблем не мав, бо й досі залишався у статусі практиканта, а тому на форму розраховувати не міг. Але для більшої переконливості він вирішив запросити з собою Марусю — а що, хлопець прийшов на свято з коханою, цілком природньо. Дівчина охоче погодилася, бо й справді новий міст був подією — від самого дитинства вона пам’ятала бетонні палі, що стирчали з води, немовби прохаючи про допомогу. Їх поставили якраз перед війною, і зрозуміло, що далі все зупинилося. Лише радянська індустріалізація зсунула справу з місця.

Новий міст геть не був подібний до старого, Амурського. Великі арки, немов готичні вежі, здіймалися догори, їхнє плетиво було завішане червоними транспарантами. «Міст у комунізм», «Хай живе Світова Революція», «Індустріалізація — наша відповідь Чемберлену» — довжина нового мосту дозволила розмістити практично всі модні гасла.

Люди радісно усміхалися — особливо ті, що жили на Самарі і тепер могли вільно переїздити на правий берег.

На мосту була влаштована трибуна для високих гостей з нової-старої столиці — Києва. Очікували навіть самого Власа Чубара, голову Ради Народних Комісарів. Маруся захотіла просунутися ближче і потягла за руку Клима, але той випручався:

— Я не можу. Якщо хочеш — іди сама.

Очі дівчини зробилися круглими від здивування.

— Чому це раптом?

— Бо не можу, — вперто сказав Клим.

— Ну, не вигадуй. Ти ж мене сам запросив!

— Запросив, але мушу бути у своїй зоні, — прохопився він і одразу пожалкував про це.

— Зоні? — здивувалася дівчина.

— Тихше! — зашипів на неї Клим і почав озиратися, чи не чує їх хтось із колег. — Я на роботі, — сказав він пошепки, нахиляючись до дівочого вуха.

— На роботі... — у її голосі забриніло розчарування. — Тоді навіщо мене запросив?

— Ну як, — він не знайшов що сказати. — Так воно природніше.

— Що природніше? — не зрозуміла Маруся.

— Ну, коли хлопець із дівчиною. Менше звертає уваги на себе. Розумієш?

— Здається, розумію, — дівчина подивилася йому в очі. — Ти запросив мене не тому, що хотів бачити, а щоб прикритися мною.

— Чому це прикритися? — обурився Клим. — Зовсім не прикритися. Просто... так воно природніше.

Він заплутався і почервонів.

— Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ, — промовила Маруся, немовби декламуючи.

— Який борщ? — не зрозумів Клим.

— Звичайний, червоний. Це Підмогильний. Роман «Місто».

Клим не любив, коли його виставляли дурником, і тому огризнувся:

— До речі, твій Підмогильний виявився боротьбистом. Його заарештували. І того другого поета, як його...

— Поліщука? — злякано запитала Маруся.

— Во-во. Поліщука. Я тебе попереджав, що вони проти лінії партії, бо хотіли Дніпропетровськ назвати Січеславом? А тепер їх будуть судити.

— Який жах! — дівчина не могла добрати слів, як і всі у випадках,