Робінзон Крузо - Даніель Дефо

До них переходили п’ять рушниць і три мушкети, а також близько барильця пороху, що в мене залишився, оскільки протягом останнього року я його майже не витрачав. Із холодної зброї матроси отримали три шаблі.

Наостанок я розповів їм історію шістнадцяти іспанців, залишив для них коротке послання і взяв із матросів обіцянку жити з ними мирно, якщо ті припливуть на острів, і триматися разом.

Наступного дня я попрощався з новими острів’янами і вирушив на корабель. Ми хотіли негайно знятися з якоря й підняти вітрила, але вітер був несприятливий, отож ми вирушили в путь тільки на світанку наступного дня. Але ще до того, глупої ночі, двоє з п’яти залишених на острові матросів дісталися корабля вплав і благали прийняти їх на борт – нехай навіть і під загрозою суду. Вони стверджували, що всі мої настанови виявилися марними, і троє негідників мають намір їх жорстоко вбити.

Капітан вагався, але, бачачи, що обидва моряки перебувають в останній стадії розпачу й тремтять зі страху, змусив їх присягнутися на Біблії, що вони виправляться, і дозволив працювати разом із командою.

Із усього майна я захопив із собою лише те, що згодом нагадуватиме про мою тривалу самотність: гостроверху хутряну шапку, парасольку з козячих шкур і одного з папуг. Щоправда, я взяв із собою і гроші – ті, що знайшов серед уламків двох кораблів, мого власного й іспанського. Пролежавши тривалий час, монети зблякли, а срібло вкрилося окисом.

Отже, 19 грудня 1686 року я залишив мій острів.

Тільки на кораблі мені вдалося звірити свої розрахунки з календарем: я прожив самітником двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Наше відплиття відбулося саме того дня, коли мені разом із Ксурі пощастило втекти від маврів із Сале на баркасі, що належав моєму хазяїнові.

Після тривалого, але спокійного і приємного плавання я прибув до Англії. Сталося це 11 червня 1687 року. Загалом я не бачив батьківщини близько тридцяти п’яти років.

Нарешті я був удома, але на рідній землі почувався чужинцем. У Лондоні я найперше відшукав будинок тієї жінки, яка була моєю повірницею у справах і відданою помічницею. Вона була ще жива, хоча за ці роки зазнала чимало нещасть, знову овдовіла й жила вкрай убого. Я намагався допомогти їй чим міг і просив не тривожитися щодо грошей, які колись залишив їй на зберігання. Мої мізерні статки не дозволяли зробити багато, але я присягнувся свято берегти пам’ять про те, якою доброю до мене вона була. І все-таки доля надала мені можливість вирвати цю добру й чесну жінку зі злиднів, але про це – згодом.

Із Лондона я вирушив до графства Йорк, де з’ясувалося, що моїх батька й матері вже немає серед живих. Із усіх близьких у мене лишилися тільки дві сестри і племінник – діти моїх покійних братів. Тут я не міг знайти ні допомоги, ні підтримки, а капіталів, які я мав, не вистачало на те, щоб купити будинок або землю.

Проте по поверненні до Лондона на мене чекала приємна несподіванка. Капітан нашого судна за моєї відсутності яскраво описав своїм товаришам – мореплавцям і купцям, які займалися морською торгівлею, – історію заколоту на кораблі та свого щасливого звільнення, а також мої пригоди на острові. Мене запросили на Морські збори, де я одержав зібрану купцями допомогу – дві сотні фунтів стерлінгів.

Оцінивши своє становище і поміркувавши про те, як улаштувати подальше життя, я вирішив вирушити в Ліссабон і спробувати дізнатися про долю моєї плантації в Бразилії та мого управителя-португальця, котрий напевне вважав мене давно загиблим. Але Португалії я дістався лишень у квітні наступного року. В усіх цих поїздках моїм супутником був вірний друг П’ятниця.

У Ліссабоні, після тривалих пошуків і розпитувань, мені вдалося знайти старого друга – шкіпера того самого португальського корабля, який колись підібрав мене та Ксурі біля берегів Африки. Тепер він постарів і передав командування кораблем синові, який і сам був уже людиною немолодою. Син його, як і раніше, торгував із Бразилією.

Коли ми вперше зустрілися, шкіпер не впізнав мене – та й зробити це було непросто, але я назвав своє ім’я, і пам’ять його відновила найменші подробиці давно минулих часів. Ми по-дружньому обійнялися, і після того, як я розповів йому про все, що сталося зі мною за ці роки, я спитав, чи не знає він, як поживає мій управитель та чи існує ще плантація в Бразилії, яка належить мені.

На це старий відповів:

– Ось уже дев’ять років минуло відтоді, як я востаннє був у Бразилії, але тоді ваш управитель був іще живий і здоровий. Однак адвокат, якого ви призначили доглядати за маєтком, уже помер. Я, проте, вважаю, що ви маєте повне право вимагати звіт про стан вашої плантації, адже після смерті адвоката нагляд за надходженням прибутків від неї було передано королівському інтендантові. Попри те, що всі були впевнені у вашій загибелі на морі, підтверджень цьому не надійшло, а спадкоємці не з’являлися, тож тепер ви можете отримати всі свої статки назад, за винятком третини річного прибутку, тобто суми, яка ці всі роки призначалася монастирю Святого Августина для навернення індіанців у християнську віру.

Я спитав старого шкіпера, чи не чув він, які прибутки дає плантація і чи варта вона того клопоту, який потрібен, щоб знову вступити у володіння.

– Не можу сказати вам точно, пане. Достеменно мені відомо лишень одне: ваш управитель надзвичайно збагатів, зискуючи зі своєї частки прибутку. Іще я чув, що частина вашого річного прибутку, яку передають монастиреві, становить не менше ніж двісті золотих моїдорів.[8] А щодо ваших прав на володіння, тут не може бути сумнівів і клопоту, адже ваш управитель живий та може бути свідком. Я вважаю, що в Бразилії на вас чекає значна сума, й ви не пошкодуєте про труднощі мандрів через океан. Та існує й інший спосіб повернути собі права власника і все, що нагромадилося за ці роки в інтендантстві!

Саме в цей час на річці Тахо, що тече через Ліссабон, стояли судна, готові відплисти в Бразилію. Старий шкіпер, який досі був дуже відомим серед купців і мореплавців, попросив одного з друзів-капітанів внести моє ім’я в судовий реєстр і додав до цього складений у нотаріуса папір, де під присягою свідчив, що я живий і